– Прости синку. Тут тобі буде краще. Повір! – прошепотіла Ліда.
Молода жінка зацьковано озирнулася на всі боки, одягла на сина золотий ланцюжок з кулоном, і тихо вийшла з палати.
– Ти куди? Дитину хто годуватиме? Скоро ж заберуть! – Суворо запитала медсестра.
– Я до вбиральні, на одну хвилиночку. Малюк поїв вже, – мовила Ліда.
Жінка намагалася вгамувати тремтіння в руках, але у неї нічого не виходило. Серце калатало так гучно, що здавалося, медсестра чула ці гучні удари.
– Ну добре. Давай швидше!
Ліда навшпиньки пробралася до виходу з відділення, і кинулася бігти вниз сходами. Опинившись на вулиці, жінка додала швидкості. Вона бігла швидко і без оглядки, їй весь час здавалося, що за нею женеться медперсонал разом з її дитиною.
Хвилин через двадцять Ліда відчула себе в безпеці і зупинилася. У халаті і тапках, жінка виглядала безглуздо і підозріло. Їй довелося сховатися в під’їзді, і чекати темряви.
“У мене вийшло!” – зітхнула з полегшенням. «Зараз головне виїхати швидко з міста, туди, де мене ніхто не знайде!» Скоро стемніло, і Ліда перебіжками добралася до гуртожитку.
– Лідо! – гукнула чергова. – Ти чому в такому вигляді?
– Потім, тітко Шуро. Все потім… – махнула рукою жінка, і побігла в свою кімнату.
У гуртожитку, ніхто не здогадувався про те, що вона чекала дитинку, крім дівчаток-сусідок. Але ті дали слово мовчати і стримали його. Ліді доводилося кілька місяців носити просторий одяг, що б приховати своє цікаве положення.
– Лідочко? Що сталося? Де твоя дитина? – запитала ошелешена сусідка.
– Немає дитини! І ніколи не було! Забудь! – вимовила зі злістю, і кинулася збирати речі.
Одягнувшись, Ліда підняла сумку і зітхнула з полегшенням:
– Ну от і все! Прощавай, подруго!
– Лідо, поясни до пуття, що сталося? – допитувалася Томочка.
– Прости, мені дійсно ніколи. Може, побачимось колись.., – заплакала жінка, і обняла подругу на прощання.
…На вулиці йшов сніг. Навколо все було чистим і білосніжним, тільки на душі у жінки було брудно. Вона розуміла, що ніколи не пробачить собі цього вчинку. Їй доведеться все життя жити з великим каменем на душі.
На залізничному вокзалі Ліда взяла квиток на найближчий поїзд, і терпляче чекала його. Вона не відчувала себе в безпеці, їй здавалося, що зараз в зал очікування увірветься головлікар з її сином на руках і почне ганьбити її на весь вокзал.
Ліда розуміла, що виправдання її вчинку немає. Але іншого виходу з ситуації жінка не бачила. Вона росла без матері, батько все життя сам виховував її. Микола Єгорович займав високий пост в своєму селищі, він ніколи б не прийняв Ліду, разом з дитиною.
Молода жінка, до останнього сподівалася, що її коханий одумається, і одружиться з нею. Але вже перед народженням синочка Ліді стало відомо, що Андрій – батько її сина, одружився з іншою…
Ліда вирішила їхати в іншу область. Жінка хотіла забути про своє минуле і почати нове життя. Їй довелося покинути інститут, і тікати світ за очі.
Оголосили посадку на поїзд. Ліда взяла сумку і побігла до перону. Тільки після того, як поїзд рушив, жінка відчула себе в цілковитій безпеці і трохи заспокоїлася. Закривши очі, Ліда занурилася у важкі спогади.
Вона вже багато разів пошкодувала про свій вчинок, про те, що покинула новонародженого сина.. Ночами Ліда не могла спати, їй постійно чувся дитячий плач. І лише вдень жінка забувалася в тривожному, короткому сні.
Кілька разів вона хотіла повернутися назад, до своєї дитини. Але у Ліди не вистачало духу. Вона розуміла, що зайшла вже надто далеко…
Ліда часто згадувала слова Андрія. Молодий хлопець клявся їй у коханні і обіцяв, що вони ніколи не розлучаться. Але після того, як з’ясувалося, що Ліда чекає дитину, коханий різко поміняв свою думку.
«Лідо, у мене інші плани на майбутнє. Я не збирався одружуватися на тобі, тому, вибачай…» – це була їхня остання розмова, після якого у молодої жінки щось обірвалося всередині. Вона перестала відчувати радість і печаль, стала байдужою до всього, що відбувається навколо.
– Збирайтеся! Через півгодини прибуваємо! – крики провідниці вивели жінку з роздумів.
«Нарешті!» – зітхнула з полегшенням Ліда. І в той же момент жінку огорнув страх. Адже попереду була повна невідомість, куди їй йти і що робити далі, вона нічого не знала…
– Гей! Красуне! Тобі в селище? – гукнув водій автобуса.
– Так. Напевно… – несміливо відповіла Ліда.
– Так заходь швидше! Наступний тільки вранці буде. На роботу до нас, або в гості до кого? – поцікавився привітний чоловік.
– Так. На роботу. У вас там є місця? Потрібні працівники? – запитала жінка.
– Звісно! У нас роботи всім вистачить! Не хвилюйся, зараз приїдемо на місце, проведу тебе до бригадира. Він мужик тямущий, вмить вирішить твоє запитання! – підбадьорив водій.
– Дякую! – прошепотіла Ліда зі сльозами на очах.
Пройшли роки… Лідія Миколаївна закінчила прийом і приводила в порядок документацію. Жінка працювала в місцевій поліклініці, педіатром. Єдина її мрія збулася, вона стала лікарем і лікувала дітей.
Це напевно було покаранням за її страшний гріх. Ліда все життя мало справу з малюками і щасливими батьками, але сама так і не стала більше матір’ю.
Жінка була заміжня, але чоловік покинув її, щойно дізнався, що Ліда не зможе народити дитину.
Після розлучення, жінка поїхала в обласний центр, де вдало поступила в інститут. Вона залишилася самотня, і все своє життя присвятила роботі.
Років десять жінка бачила тривожні сни. Майже щоночі Ліді снився покинутий син. Він плакав і просив взяти його на ручки. Жінка кидалася до нього, але в цей момент, між ними виростала стіна… Ліда молилася щоночі, просила Бога допомагати її дитині.
– Лідочко Миколаївно! Ви знову хочете запізнитися на автобус? – посміхнулася санітарка. – Виходьте з кабінету, мені прибрати потрібно. Ех, не бережеш себе!
– Так мені ж в радість робота. А що в порожній квартирі робити? – сумно запитала Ліда.
– Заміж тобі потрібно! Адже ще не стара жінка! – порадила старенька санітарка.
– Ні, я вже це проходила… Краще вже самій.
Ліда попрощалася і вийшла з кабінету. Зупинка була порожня, один лише хлопчина сидів з великим букетом троянд.
– Добрий вечір! Давно чекаєте автобус? – поцікавилася жінка.
– Тільки підійшов. Але чекати доведеться довго. Автобус недавно був, я, на жаль, не встиг, – посміхнувся хлопчина.
На якусь мить Ліді здалося, що у неї земля йде з-під ніг. Перед нею сидів Андрій, той самий, який зруйнував їй життя двадцять років тому…
«Ні, цього не може бути. Андрій зараз дорослий чоловік, а цей хлопець зовсім ще юний», – промайнуло в голові.
– Сідайте, – посунувся хлопець.
Ліда побачила коротенький золотий ланцюжок у хлопця, з тим самим кулоном, який її батько замовив у ювеліра на Лідине повноліття. Це був образ Божої матері. Ззаду мав бути напис «Спаси і збережи. Лідія»
Саме цей кулон жінка одягнула тоді своєму синові, коли бігла від нього.
– У вас дуже гарний кулон…
– Так. З ним пов’язана якась таємниця, але мати не говорить, яка саме, – сказав хлопець.
– Матір? У вас є мама? – хриплим голосом запитала Ліда, опустивши голову.
– А як же! У кожного з нас є мама, – засміявся хлопець.
– Так яка ж за таємниця у вашого кулона? – Не вгамовувалася Ліда.
– Мама каже, щоб я ніколи не знімав його, адже це мій оберіг. Хоча ззаду написано жіноче ім’я. Дивно все це…
– Яке ім’я? Якщо не секрет.
– Там написано: «Спаси і збережи. Лідія». Але я ж не Ліда, мене Сашком звуть! – посміхнувся хлопець.
У Ліди потемніло в очах: «Боже мій! Це мій син! Що ж робити?” – у жінки почалася паніка.
– Дуже гарний букет. До нареченої поспішаєте? – запитала Ліда.
– Ні. До мами. У неї ювілей сьогодні, а я ось спізнююся! Всі гості чекають мене, хвилюються…
Ліда проковтнула грудку, що підступила до горла. “Ні я не можу. У мене немає права руйнувати його життя…»
– А ось і автобус! – радісно сказав Сашко. – Ходімо, що ж ви сидите! Вам випадково не погано? – хлопець підійшов ближче.
– Ні. Все нормально! Ви їдьте. Мені потрібно повернутися на роботу…
– Візьміть, це вам! Не сумуйте! – посміхнувся Саша, і, витягнувши троянду з букета, простягнув Лідії.
Хлопець побіг в автобус. Уже в дверях, він озирнувся і ще раз подивився на дивну жінку, яка дивилася йому вслід зі сльозами на очах.
«Будь щасливий синку! Прости, я не маю права …»- прошепотіла Ліда вслід автобусу, і заридала ридма. На ганок вийшла старенька санітарка і пригорнула до себе ще не стару жінку, дитячого лікаря з ранньою сивиною у волоссі…
Мілана Лебедєва
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
