Процедура, яку проходив Лука, була не першою в його житті. Ми з донькою Антоніною залишилися у Франківську, і тримали кулаки. Сина з дружиною не було дома майже рік. І все б нічого, та по приїзду я дізнаюся, що моя Марічка в столиці закрутила шури-мури з чоловіком, у якого син в такому ж стані, як наш Лука. Після цього мій світ ніби перевернувся.
Ще зовсім молодим, одразу ж після армії, я зустрів свою Марічку.
Закохався відразу, зрозумів, що ось вона та сама – жінка мого життя. Домігся її уваги, домігся взаємності, домігся її.
Сімейне життя починалося, як казка – любов, розуміння трепет. З’явилася Антоніна, наше сонечко, і щастя стало ще більше. Жили щасливо, раділи кожному дню.
Через деякий час Боженька подарував нам з Марічкою синочка, та цього разу все не було так чудово… на жаль. Він був хвореньким. Життя змінилася, ні, ми так само любили один одного, але жити стало важче.
Кожен день це боротьба за сина, лікарні, поліклініки… Часом ми з донькою по пів року не бачили дружину з сином, але ми сім’я, разом справлялися, як могли. А потім сталося це…
Чергова важлива процедура в Києві. Знову майже рік вони там, а ми приїжджаємо, як тільки можемо. Цього разу Марічка познайомилася там з чоловіком, батько одинак син у нього теж не здоровий. Практично пів року вони жили як чоловік з дружиною. Я все дізнався.
Все, що було далі, мені важко описувати, на очі набігають сльози. Марічка благала пробачити, а я зламався. Все життя як в тумані і тільки два питання: “За що, і як тепер з цим жити?”.
Цей чоловік зник, сказав, що не хотів руйнувати сім’ю. А ми залишилися, але того, що колись було, вже точно не буде.
Наступні 10 років проминули наче в тумані, єдиною розрадою були діти. У 18 років наш Лука став ангеликом, як пережили все це – одному Богу відомо.
Дочка вже жила своїм життям, вийшла заміж стала матір’ю. Ми з дружиною залишилися одні, зовсім чужі люди, які живуть в одній квартирі. Я почав заглядати в чарку, нічого не хотів, працював, і вдома не з’являвся, не міг бачити ні цю квартиру, ні Марічку.
Згодом зрозумів, що так дальше бути не може, зав’язав з поганою звичкою, вийшов на пенсію, няньчимо онуків. Дружина намагалася поговорити, а я, а я вже нічого не хочу. Вже якось все одно. Якось так і прожив, не знаю чи правильно, чи ні, але оговтатися після всього так і не зміг.
Це дуже важко…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
