Провели в останню путь мого Андрія на самого Степана. Я бачила кожен косий погляд, особливо мої дітей. Вони не церемонилися і прямо в очі говорили, що у цьому винна я. Та що казати, я сама свою провину відчувала. Того дня я навіть не очікувала колядників. Але в одну мить під вікном загукали: “Пане господарю, можна заколядувати”. Я пішла за гаманцем, як в хату забігли діти – мої онучата!
Баба Стефа завжди любила Різдвяні свята. В такі дні її з дідом хата дзвеніла колядою, та гучним дитячим сміхом. Так було завжди, але не зараз. Вже рівно рік, як пішов з життя її Андрій. Добрий був чоловік. Всі в селі поважали його, мав золоті руки. А ще Андрій був дуже набожний. Кожної неділі, та в свята він йшов до храму на годину раніше, щоб встигнути промовити всі молитви.
Сама Стефа не була доброю жінкою, часто пиляла ні за що чоловіка.
– Ти чого так рідко картоплю садиш? Осінню будемо шукати, бо нічого не вродить. Куда з такими брудними калошами до хати, мити хто буде, ти? – і таких причіпків було дуже і дуже багато.
Вона його пиляє а Андрій став в кутку біля образу, і молиться собі тихенько, а бабу це ще більше злило. Але якось жили, і діти частенько навідувалися з міста. Дочка Софія завжди маму зупиняла.
– Мамо, ну скільки можна! Ти своїм характером батька на той світ загониш. Зупинись, а то пізно буде.
Не розуміла таких слів баба Стефа. Вона, коли діти молоді були, і на них злість зганяла. Всяке було, нема чого й згадувати.
– Тепер я б по іншому своє життя прожила, але… що поробиш.
Минулого року, як завжди перед святвечором Стефа готувала вечерю: ліпила вареники, варила борща з вушками, пампушки обов’язково. Завжди в неї було на столі дванадцять страв. Софія з міста якоїсь дорогої рибки привезе. Дітвора щаслива…
Андрій, як і годиться перед вечерею пішов до лісу по ялинку. Стефа ще в дорогу вилаяла чоловіка, бо пішов і куфайку не застебнув.
– Дивись мені, як зляжеш, доглядати тебе не буду. Думає, що йому 20 років! В наш час треба берегтись.
Як сказала, так і сталося. На вечір поліз дід на горище, щоб соломи зняти, під столом кожного року сніпок лежав, та й як не закашляється. Спустившись вниз, вирішив прилягти, щось не добре йому стало.
Тут і діти з міста вже приїхали.
– А що з батьком? – спитала Софія.
– Нічого йому не буде. Дам чаю з малини, молока пареного і буде, як огурчик.
Та дідові ставало все гірше і гірше. Ледь до столу сів, коли перша зірка на небі зійшла. З’ївши пару ложок борщу, приліг на ліжко.
– Мамо, може швидку викликати?
– Ще чого! Ти знаєш скільки вони зараз грошей запросять?
– Гроші не проблема, я дам. Головне, щоб здоровий був.
– А як вони надумають його в лікарню брати, хто з ним поїде. Я часу не маю…
– Доню. Все добре! Не треба всім свята псувати. Пролежусь і одужаю. Завтра колядників зустрічати буду.
До завтра Андрій вже не дожив…
Прощались з чоловіком на самого Степана. Всі з жалем дивилися на його дітей та онуків, лише на одну Стефу всі скоса поглядали, розуміли, що це вона таки довела чоловіка…
Та що казати. Сама Стефка відчувала свою провину у відході чоловіка. Ось і сьогодні, рівно рік, як живе вона одна. Діти з того часу жодного разу порогу не переступили. Прямо в очі так матері і казали: “Це ти у всьому винна”.
За вікном почувся шум: “Пане господарю, можна заколядувати?”.
– Так, дітки, так. Колядуйте. – а сама пішла за гаманцем. – Хоч якась радість буде на душі. Очі баби Стефи округлилися, коли в хату забігли її онучата.
З того часу вона навіть подумки не думає нічого поганого, і кожного разу на службі просить вибачення у свого чоловіка. – Не розуміла я, що кою…
Фото ілюстративне
