fbpx
життєві історії
Прожила я в Польщі в селі 5 місяців, тепер повернулася додому заради мами літньої, і накриває мене сум від розуміння: наші села, мій хутір на Чернігівщині – приречені і нічого не вдієш.  До Польщі я виїхала на прохання тієї ж мами. Мовляв, там безпечніше, а на роботу влаштуєшся – то ще й заробиш щось. Мама розповідала всім, що я трохи попрацюю і нову машину зможемо купити

Прожила я в Польщі в селі 5 місяців, тепер повернулася додому заради мами літньої, і накриває мене сум від розуміння: наші села, мій хутір на Чернігівщині – приречені, і нічого з цим не зробиш.

 До Польщі я виїхала на прохання тієї ж мами. Мовляв, там безпечніше, а на роботу влаштуєшся – то ще й заробиш щось. А скільки галасу було навколо цієї поїздки! Мама розповідала всім, що я трохи попрацюю і нову машину зможемо купити – їм з батьком вона дуже потрібна.

Я поїхала, але планам моєї мами не судилося збутися.

Там я опинилася на грибах. Платили не мільйони. Зрозуміло, зарплата була куди вищою, ніж на батьківщині, але суми були не космічними. Мови я до пуття не знала, а спроби підмаститися до колег-поляків особливо не мали успіху.

Час минав, але легше не ставало. Розлука з Україною заважала мені нормально працювати, не хотілося на роботу. А соцвиплати вистачало покрити оренду житла і на скромне проживання.

У своє село я повернулася зовсім іншою людиною. На моєму поверненні наполягла мама – важко їм без мене.

Але тут мене накриває сум. Найбільше засмучує мене той факт, що наші невеликі села просто приречені.

В Польщі я теж працювала в невеликому селищі, але його життєдіяльність була влаштована зовсім інакше.

Це місце було чистим, доглянутим, гарним. Людей там мешкає небагато, адже основну частину населення складали приїжджі працівники.

Ми жили компактно у невеликому гуртожитку. Завжди стежили за чистотою території біля гуртожитку. Отримували мало, адже для нашої роботи не були потрібні якісь особливі вміння чи знання мови. Вищі посади всюди обіймали місцеві та отримували відповідні зарплати.

А в нас що тут? Війна. Підприємства закривають, руйнують. Мені прикро, що ми не можемо працювати точно за таким самим принципом, тільки у своїй країні, а не у Польщі чи ще десь. Цього я не зрозумію ніколи. Адже ми нічого не цінуємо. Були й у нас підприємства, але де вони зараз?

Тільки й лишається що бідкатися за кухлем пінного та сподіватися й чекати. Але чи покращення чи навпаки?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.