Проживши все життя в селі, працюючи вчителькою Марія Іванівна, не хотіла такого життя для своєї доньки. Вона говорила чоловікові, що дівчинка повинна не просто здобути хорошу освіту, а застосовувати її на практиці. І не в школі за копійки дітей навчатиме як вона.
Донька росла розумницею, красунею, їй легко давалися мови. Декілька разів її від району посилали до Німеччини за програмою обміну. До закінчення школи дівчинка швидко говорила англійською, німецькою та французькою мовами.
Вчитися, звісно, поїхала до столиці. Так вирішила мама, Іра, так звали дівчину, була не проти.
Закінчила вона ВНЗ із червоним дипломом і знанням вже п’яти мов. Її запросили працювати в престижну фірму відразу після випуску. Гарний молодий фахівець, і розумний що важливо.
У відпустку Ірина приїжджала до матері. Вдома її доглядав її старий друг, закоханий до непритомності Андрій. Колись вона над ним посміювалася, але зараз, через роки, побачила в ньому чоловіка привабливого, серйозного, вдумливого і надійного. Він зробив їй пропозицію, вона обіцяла подумати.
Марія Іванівна, як почула від доньки про заміжжя, та ще й за місцевого хлопця — зчинила крик. Сварилася вона довго, потім пояснювала, що такий чоловік їй не потрібен. Не вартий він такої жінки розумниці та красуні.
І що не для того донька вчилася, щоб жити у цій дірі все життя, як мати з батьком. Батько мовчав, зітхав, спробував заспокоїти дружину.
Іра думала всю ніч, а зранку визнавши правоту матері, відмовила Андрію. Пояснивши, що не звикла жити в столиці, а село не для неї точно.
Через рік Іру відправили до німецької філії компанії у тривале відрядження. Там вона познайомилася з Гансом. Молодий чоловік був ввічливий, приємний у спілкуванні, дуже розумний.
За півроку вони добре впізнали одне одного, і Ганс запропонував розписатися. До того ж відрядження в Ірини закінчувалося і їй час було повертатися до рідного міста.
Весілля зіграли гарне, Ірина привезла батьків туди на урочистість. Мати дуже тішилася за доньку, казала, що чоловік у неї прекрасний, а вона буде йому гарною дружиною.
Спершу так усе й було. Ірина отримала дозвіл на проживання на три роки. Потроху шукала роботу, хоча Ганс не наполягав на цьому. Вони подорожували Європою, кілька разів приїжджали до її батьків.
А за два роки Ірина помітила, що Ганс якось змінився. Став дратівливим, йому перестала подобатися домашня, затишна дружина, яка чекає його вдома з обідом.
Пару разів зневажливо кинув крізь зуби «не треба було одружитися з тобою». А потім він подав на розлучення, сказавши Ірині що вони все ж таки дуже різні і разом ужитися не зможуть.
Їй довелося повернутись додому. У фірмі, де вона працювала, не знайшлося місця. А в інших місцях суворі керівники суворо питали, чому у неї в стажі така велика перерва, і чому вона не змогла знайти роботу в Німеччині?
Вдома, у рідному селі, все було, як і раніше. Здавалося, воно застигло в часі. Мати влаштувала її до школи вчителькою іноземної мови. Нарікала, що нічого не вийшло з німцем, звинувачувала доньку, що поводилася неправильно з чоловіком.
Ірина слухала мати мовчки. Тільки якось запитала: «А Андрій, як одружений?» Мати зітхнула, сказала, що вже давно. Он їхній будинок на пагорбі. Там і живе із дружиною та трьома дітьми. Дружина хороша, домовита, працює бухгалтером, а він заступник голови їхнього району.
Ірина кивнула, і наступного дня пішла прогулятись у той бік. Нібито до подружки, що жила неподалік.
Біля будинку Андрія вона побачила трохи повненьку жінку, світленьку, усміхнену. Вона сідала в машину зграйку дітлахів. Мабуть своїх та сусідських відвозила до садків та школи. Іра подивилася на неї і повернувшись, пішла додому.
Мати на кухні варила обід.
— Знаєш мамо, адже на місці цієї дівчини мала бути я. І це ти винна, що я залишилася сама.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
