Прямо перед святкуванням нашого “срібного” весілля чоловік раптово сказав мені, що йде від мене. При розлученні Остап купив мені шикарну трикімнатну квартиру, але я хочу дещо іншого. Розповім все спочатку.
Побралися ми з Василем 25 років тому ще студентами. Наша молода сім’я стартувала далеко не з нуля: батьки наші займалися будівельним бізнесом, ми з Василем теж працюють у цій сфері. Чоловік – архітектор, я – дизайнер інтер’єру.
Розпочавши кар’єру в студентські роки, ми вважали себе щасливчиками: і подарований до весілля будинок був обставлений стильно, зі смаком, і наш сад полонив красою, і сімейна справа приносила задоволення, і дозвілля радувало.
Скоро у нас народилася дочка, зараз Юлі 23 роки, вже заміжня. Ми з чоловіком до весілля подарували молодятам квартиру, де вони й мешкають.
Можна про нас з Василем сказати, що жили ми приспівуючи. І батьки, і друзі, і сусіди називали нашу родину зразковою. Ми дійсно добре підходили одне одному. Енергійний, динамічний, рвучкий Василь і я, що майстерно вміє згладжувати гострі кути.
У нашому будинку майже завжди панувала злагода. Тому Василеву заява, що нам треба розлучитися, я сприйняла як грім серед ясного неба.
Незадовго до срібного весілля чоловік повідомив, що йде від мене, при розлученні купив мені шикарну квартиру. Але я не хочу цього. Оговтавшись, умовляла, мало не благала чоловіка одуматися, залишитися. Наша дочка теж просила нас не кидати. Але ні мої, ні дочки прохання не подіяли.
На честь Василя, він ні в чому не дорікнув мені, пояснив, що покохав іншу і хоче бути з нею. І ось тепер я живу сама в подарованій колишнім чоловіком розкішній квартирі. Вся поринула у спогади.
Так, були дзвіночки, але я не вважала їх небезпечними. Вася зачастив у відрядження, то це ж його робота. А якось напівжартома помітив, що я роздобріла. Однак я відразу пішла в зал, басейн, зменшила кількість солодкого і здобного, почала більше ходити. Щоправда, встигла схуднути лише на 2 кілограми із запланованих семи. І тут таке.
Не хочеться ні худнути, ні їсти, ні на роботу їздити, ні гуляти, ні малювати, ні квітами чи собою займатися собою. Важко відпустити чоловіка, риюсь у минулому. Не так просто забути 25 років спільного життя!
Так, мій випадок не є унікальним. Водночас він із рідкісних хоча б тому, що чоловік, йдучи, подбав про мене, забезпечив гарним житлом. Але я не з тих, кому стане легше від свідомості, що багатьом ще гірше.
І як мені почати вдячно думати про власний досвід та відродити інтерес до життя – поки що не знаю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
