У нас з чоловіком Петром довго не було діток, хоча ми дуже любили одне одного. Жили в достатку. Купили трикімнатну квартиру в райцентрі, бо самі заробляли не погано, і батьки-селяни допомогли. Вони вирощували свиней, картоплю продавали, тож гроші були.
І ось після 9 років спільного життя, коли нам будо вже за тридцять, ми вирішили всиновити дитину і зробити щасливою маленьку покинуту дівчинку.
Так у нас з’явилася Таміла, наша старша дочка. Ми вдочерили дівчинку, коли їй було два роки. А ще через сім років небо подарувало нам щастя – і на світ народилася наша з Петром рідна дочка Вірочка. Які ж ми були щасливі, адже вже навіть не сподівалися на таке диво!
Дівчатка росли, ми турбувалися про них і раділи. Обом допомогли вивчитися в вишах, але вони і самі у нас розумниці, обидві вступили на бюджет.
Але далі життя у дочок склалося по-різному.
Таміла вчилася і будувала кар’єру, а у 25 зустріла іноземця, вийшла заміж і переїхала в Німеччину. Живе там вже багато років, у неї один, вже дорослий, син. Вона досі не знає, що прийомна.
Коли закінчувала університет Віра, я раптово овдовіла. Дівчата допомогли мені справитися з втратою, жила лише для них, адже я дуже любила свого Петра.
Віра рано вийшла заміж за хорошого, але бідного хлопця. Вони не схотіли жити зі мною, хоч я і пропонувала.
Знімали квартири довго, а потім купили не велику «двушку». Звичайно, їм у ній тісно, адже у Віри з чоловіком аж троє діток, моїх рідних онуків. Двоє вже підлітки, а молодшій 5 років.
Таміла досить забезпечена, ні в чому не потребує, в Україну повертатися не збирається. Тому я і зробила сім років тому потайки дарчу на трикімнатну квартиру на молодшу доньку Віру, їй потрібніше.
Але так вийшло, що здоров’я моє різко ослабло, стало важко самій за собою доглядати, і мене забрала до себе старша дочка.
Мені в Німеччині дуже подобається, хоч і скучаю за батьківщиною. Але тут і медицина, і умови відповідного рівня. У Таміли з чоловіком свій приватний будинок, у мене простора окрема кімната…
От тільки на душів у мене немає спокою і гармонії.
Мені совісно перед старшою дочкою, що я залишила її без спадщини, я не знаю, сказати їй про це, чи ні… І друге: чи зізнаватися, що Таміла – не рідна мені дочка, чи забрати цю таємницю з собою, кому вже воно зараз треба?
Чи не стануть мої доньки, яких я люблю майже однаково, чужими, коли дізнаються правду? Чи не налаштує їх одну проти одної те, що доглядає мене одна, а квартира – іншій?.. Більше запитань, ніж відповідей.
Я б дуже хотіла порадитися з усього цього з моїм дорогим чоловіком, але це вже не можливо…
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
