Принесла невістці купу хороших речей для неї і трьох онуків з секонду, а сьогодні вранці побачила їх у смітнику!
— Повертай мені гроші! — накинулася я на невістку, ледь стримуючи обурення.
Аліна стояла на кухні, спокійно пила каву й навіть не виглядала винною.
— Які гроші? — підняла на мене очі, навіть не моргнувши.
— За ті речі, які я вам принесла! Я ж витратилася, вибирала, думала про вас! А ти що зробила? Викинула все в смітник?!
Невістка відставила чашку й глянула на мене так, ніби я щойно запропонувала їй переселитися на Марс.
— Ну, по-перше, ви самі вирішили їх купити. По-друге, я вас не просила.
— Не просила?! — у мене аж голос здригнувся від обурення. — Тобто, виходить, я просто так витратила гроші? Я ж хотіла вам допомогти!
— А я не просила допомоги, — повторила вона, не підвищуючи голосу.
Я мало не підскочила від такого нахабства.
— Ти серйозно? Це ж хороші речі! Брендові, майже нові! Я дивилася бірочки! От скажи, що тобі не сподобалося?
— Хочете чесно?
— Дуже хочу!
— Добре. Вони мають неприємний запах, — спокійно сказала вона.
— Що?!
— Так, вони смерділи. Мені не подобається запах секонду, я не люблю ношені речі.
— Ну то випрала б!
— Я випрала. Але все одно пахло. І, чесно кажучи, мені неприємно носити чужий одяг.
Я аж сперлася на стіл, щоб не гримнути на неї.
— Це просто якась розкіш! А як діти твої, їм що, теж не підходять нормальні речі?
— Дітям я купую новий одяг.
— Новий? Ти знаєш, скільки він коштує? Ти ж дружина мого сина, у вас сім’я, витрати, кредити, троє дітей! Я ж хотіла допомогти!
— Я це розумію, — відповіла вона. — Але допомога має бути потрібною.
— І ти вирішила просто викинути все у смітник? Навіть не віддати комусь, не передати нужденним?
— Я про це не замислювалася, — знизала вона плечима. – Але залишати вдома я це не хотіла.
Я взялася за голову.
— Я не розумію, що з тобою не так! Люди вдячні за будь-яку допомогу, а ти сидиш тут і ще й пояснюєш, чому мою доброту просто викинула на смітник!
— Тому що для мене це не доброта, а ведмежа послуга.
Я оторопіла.
— Який ще ведмежа?
— Ну от скажіть, ви коли купували ці речі, ви запитали мене, чи вони мені потрібні?
Я замовкла.
— Отож. Ви купили їх, бо вам так здалося правильним. А мені було незручно відмовитися, бо ви ж стараєтесь. Але насправді я не хотіла цього одягу.
— І що, так важко було сказати це одразу?
— А ви дали б мені спокій, якби я відмовилася?
Я відкрила рот, але замислилася.
— Ось і відповідь, — сказала вона, взяла свою каву й вийшла з кухні.
Я залишилася стояти, відчуваючи якусь дивну суміш злості й розгубленості.
Чи справді я так наполягала, що вона не мала вибору? Але ж я хотіла як краще! Чому ж тоді вийшло так, що я почуваюся винною?
От що скажете? Хто тут правий? Може, і справді я перегнула палицю? Чи все-таки невістка надто вибаглива і невдячна?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
