fbpx
життєві історії
– Принципово не допомагала чоловікові, що сидить в декреті. А приходячи додому з роботи, вимагала гарячу вечерю. Сама розігріти не могла, адже «цим повинен займатися той, хто вдома сидить!»

Принципово не допомагала чоловікові, що сидить в декреті. А приходячи додому з роботи, вимагала гарячу вечерю. Сама розігріти не могла, адже «цим повинен займатися той, хто вдома сидить!»

О, чого я тільки не наслухалася 9 років тому, коли народилася наша старша дочка:

«Чай налий. Ну і що, що дитину спати укладаєш? Вкладеш – наллєш. Я втомився на роботі, а ти дома сидиш!»

«Звідки я знаю, які підгузники треба було купити? Сама сходиш. Я не посиджу з дочкою, з собою візьми. Ну і що, що ліфт зламався? Коляску з собою не бери, на руках дитину понесеш. Аптека за рогом!»

«Ти цілий день вдома сидиш, не могла підлогу підмести? Де мої тапки? Як це, ти не знаєш? Ти ж в будинку!»

«Я не буду їсти пельмені! Я для цього одружився, щоб пельменями вечеряти? Іди і приготуй що-небудь! Дитину з собою візьми, я втомився, я не буду з нею сидіти! А моя сестра під кухонним столом ковдру розстеляє, дитя туди влаштовує і готує! »

Перший декрет був ще тим випробуванням. Ми мало не розлучилися. В іншому, Гліб поводився нормально: у вихідні гуляв з донькою і грав з нею; гроші не скупився; по дому допомагав, але виключно в суботу та неділю. Але це його «я втомлююся на роботі, а ти дома сидиш» виводило мене з себе.

З другою дитиною, сином, Гліб сам вирішив піти в декрет. Радів, що вдома буде сидіти, від роботи відпочивати.

Через два місяці, я летіла на роботу, як на свято. І почалося.

– Зайди в аптеку, суміші на пару годувань залишилося, – подзвонив мені Гліб.

Мене накрило. Згадалися всі мої образи, як я ревіла, йдучи в аптеку за підгузками з дочкою на руках, як я п’ять днів в тиждень тягла побут і дитини тільки на себе, постійно чуючи «ти ж вдома сидиш!» А зуби? Ніч не спала, весь день з донькою на руках, а він від пельменів носом кртив

– Сам підеш. Я не знаю, яку суміш треба. Все, мені ніколи, я працюю, – таким був мій відповідь чоловікові.

Прохання купити пельменів по дорозі з роботи, що супроводжувалися скаргами на сина, поспати за день двадцять хвилин, я парирувала:

– Гліб, ти для чого в декрет вийшов? Пельменями мене годувати? Ти сидиш вдома, можна знайти час що-небудь зробити нашвидкуруч!

З понеділка по п’ятницю я не підходила до сина взагалі: вважала, що Гліб отримує гроші за догляд, це його обов’язок. Як колись це було моїм обов’язком.

А взагалі, Глібу пощастило більше, ніж мені: дочка могла доглянути за братом, грає в манежі, коли Гліб готував їжу або підмітав підлогу. Вона ж могла збігати до аптеки, за підгузниками або сумішшю. І мені так прикро стало: у мене помічника не було!

У своїй злобі, я нацькувати дочку:

– Ти не повинна допомагати татові з братиком, якщо не хочеш. Твоя справа – вчитися.

Гліб чув від мене, що я втомилася на роботі. Від дочки, що їй треба робити уроки. З сином він залишився один на один. У вихідні я зрідка готувала, мила підлогу або посуд і гуляла з сином. Дочка мила посуд і прибирала свою кімнату.

Чоловік змарнів, тижнями не голився, не ходив до перукарні. У будинку не було жодної чистої пари носок – прання теж була його обов’язком.

Тиждень тому, коли я прийшла додому з роботи, дочка мені сказала, що тато з братиком зібрали речі і поїхали до бабусі. Я подзвонила Глібу, він сказав, що не повернеться:

– Ти мені не допомагаєш! Я задовбался. Сьогодні я вперше нормально помився, поки мама сиділа з онуком.

– Я так три роки прожила, поки дочка в садок не пішла. І нічого, жива.

– Я не ти. Так, я був не правий. Але ти? Ти сама через все це пройшла. Я одружився не такий жінці, що злопам’ятна. Я подаю на розлучення. Син залишиться зі мною, на аліменти подавати не буду. Наступного понеділка виходжу на роботу, мама буде з онуком. Дочку буду забирати на вихідні. Ти домоглася, чого хотіла.

Ні, ми не розлучилися. Вони повернулися додому. Син проходить медкомісію в приватний садок, чоловік скоро вийде на роботу. Але нас, як чоловіка та дружини, більше немає. Ми немов сусіди.

Я винна, він винен. Гліб не може мені пробачити останнього року, я з жахом згадую свій декрет і злюся на Гліба. Знайдемо ми вихід? Хто знає?

Не треба було йти на поводу у емоцій: у злості, образи і заздрості. Обидва гарні. Боже, як мені соромно.

Фото ілюстративне з вільних джерел.

 

facebook