Коли Галина сказала, що поїдемо в суботу з тещею відпочивати на дачу, я відчув себе дитиною, якій щось недоговорюють. Для мене взагалі теща і дача ніяк з поняттям відпочинок не пов’язуються. Задзеленчав у мене тоді в голові тривожний дзвіночок. Вранці він ще дзвенів. Прислухався: ні, не в голові. У дружини телефон надривається. Субота. 8 ранку. Дзвонить теща Олена Степанівна, мовляв, кого чекаємо, чого не їдемо? Чекає з шостої ранку нас.
Галина красу наводить. Фарбується. Це їдучи на дачу! Комарів вражати красою зібралася? Побачить її комар і забуде, як крилами махати. Або апетит втратить. Біжу до машини, їду тещу Олену Степанівну забирати.
Приїхав до тещі. Ну, якщо ми відпочивати їдемо, у неї звичайно чотири сумки. І в них звичайно не шашлик і червоненьке. А судячи з ваги – цеглини. Я вже давно запідозрив недобре. Я ці сумки регулярно тягаю з дому на дачу та назад. Вага не змінюється. Схоже, теща реально натаскала із сусіднього будівництва цегли. Ідемо до машини, теща питає, чи не важко мені. Ні, звичайно. Мене ж хлібом не годуй дай тільки у вихідний день всяку всячину потягати. Завантажились. Поїхали.
Дізнаюся чудові та дуже цікаві мені новини. Виявляється, та каструля, що загубилася рік тому знайшлась! А наснився сьогодні вночі тещі пацюк у піонерській краватці. Дивлюсь на тещу у дзеркало заднього виду. Подумки пов’язую їй краватку. Начебто полегшало. Тут теща згадує, що забула хлібця купити.
Звертаємо, ні, не до булочної. До супермаркету. Ходжу з нею магазином. Приголомшливі новини сиплються як із рогу достатку. Виявляється, точно такі ж простирадла вона вже бачила, коли з чоловіком відпочивали в Анапі. Відразу після закінчення університету. І коштували вони 37 рублів. А ось фрукти нині не ті. Нарешті покупки зроблено. Тягну сумку з усім що завгодно, але тільки не з хлібом.
Приїхали додому. Дружина ще не готова. Присів у коридорі. Чекаю. Відчуваю, що добре відпочив.
Ну ось і їдемо на дачу. Йде повтор новин. Про каструлю, про ціни на простирадла. Я тепер можу не кивати. Галина слухає та підтакує. Я дивлюся на дорогу і уявляю щура, що тікає від машини в краватці. Мимоволі перевищую швидкість, про що приємним жіночим голосом повідомляє навігатор. Тепер мені з заднього сидіння повідомляють про швидкісний режим, про розміри штрафів, про волгу, яку її чоловік купив, коли їх всього п’ять штук ще було. Чемно посміхаюся і киваю. Тепер у щура попереду шансів на порятунок не залишилося!
Ось і дача. Тепер відпочинемо. Тещі яблук захотілося. Іду. Трясу яблуню, як дурник трясе непрацюючий пульт від телевізора. Стаю тричі Ньютоном. Згадую не багато з фізики та багато з лексикону мого діда.
Ну, тепер можна і відпочити, але теща не задоволена не феншуйним розташуванням меблів в кімнаті, в якій вона буває двічі на рік. Рухаю шафи, дивани, переставляю стіл і стільці. Супер відпочинок. Механізмом дивана затиснуло пальці як капканом, дверцятами шафи, що раптово відкрилися, отримав по голові, весь брудний, як той щур, що залишився на дорозі.
Виходжу надвір вдихнути. Підходить теща. Мовчки стоїмо. Дивимося вгору. Відпочиваємо. Теща починає розмірковувати про антену, що лежить на даху. Іду відпочивати у сарай. Несу з нього сходи для відпочинку. Лізу на дах за цією антеною. І ось вона, кульмінація відпочинку. Лечу з даху з антеною у руках. Встигаю подумати: ну чим я не станція Мир?
Приземляюся. Щури з сараю загадують бажання, дивлячись на падаючу зірку. Лежу на газоні розкинувши руки та ноги. Ну прямо зірка ж. Тривожний дзвіночок у голові перейшов у гул. Олена Степанівна раптом відчула себе відпочившою і зазбиралася додому. Вже за півгодини я завантажую сумки з цеглою в машину.
Антену вирішили не викидати. Теща хоче її якось у теплиці пристосувати. Але я вирішив просто зберегти її як сувенір.
Далі відпочиваю вже вдома перед телевізором, на дивані. Дзвонила Олена Степанівна. Цікавилася, чи не хочемо ми завтра по груби з’їздити, відпочити. Дружина, зиркнувши на мене, чемно відмовилася. Люблю всее ж таки свою Галинку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
