Приїхали мама й сетра. Все їм не так і не подобається. Так, це не Україна. Тому й хочу розповісти, як це прийняти іслам і переїхати з Києва до пустелі, стати дружиною бедуїна.
Мої рідні ніколи мене не підтримували в цьму рішенні, але я ні разу не пожалкувала.
Я зустріла свого майбутнього чоловіка-бедуїна в Шарм-ель-Шейху у 15 років, а коли мені було 17, ми одружилися. Зараз мені 35 і я веду блог, де показую, як живуть єгипетські бедуїни.
Я народилася та виросла у Києві. У листопаді 2002 року, коли я була у 10-му класі, ми з мамою полетіли відпочивати до Єгипту. На пляжі ми зустріли хлопця, який представився Лео і запропонував купити екскурсію.
Ми розмовляли, сходили разом скупатися – пам’ятаю, мене вразило, як він глибоко пірнав без маски. Лео запитав, скільки мені років, і дуже здивувався, дізнавшись, що мені 15, адже я виглядала старшою. Він вирішив не говорити мені свій реальний вік – збрехав, що йому 22, хоч насправді йому було 28. Ми обмінялися телефонами, імейлами та розійшлися.
Після повернення до Києва я відправила йому імейл: 2Привіт як справи? Я вдома”.
Він відповів: “Не чекав, що ти мені напишеш”.
Вдома не було інтернету, тож я їздила переписуватись до мами на роботу. Коли не було можливості приїхати, мама друкувала його листи та приносила їх додому. Лео добре розмовляв англійською, але погано писав – на слух: я витрачала багато часу, щоб зрозуміти його повідомлення, доводилося розгадувати шаради.
Три місяці ми листувалися, а в лютому я знову полетіла з мамою відпочивати і зустрілися з Лео. Ми гуляли, танцювали на дискотеках, почали ходити за ручку. Ще через півроку Лео сказав мені свій справжній вік. Я засмутилася. Мені було трохи соромно, що він такий дорослий, і спочатку я від усіх це приховувала. Але потім стало байдуже.
Тільки через роки я задумалася, що моя історія досить незвичайна і варто було очікувати негативу від оточуючих.
До знайомства з чоловіком я п’ять років навчала іспанську мову, планувала вступати на іспанську філологію, але потім зрозуміла, що арабська мені знадобиться більше, і пішла на арабську філологію. Як тільки ми прилетіли з Єгипту, я купила самовчитель арабської мови і протягом місяця навчилася читати та писати, а вже пізніше просила Лео поставити мені промову.
Коли мені виповнилося 17, я прилетіла до Єгипту, і ми з Лео поїхали знайомитися з його батьками та оформили орфі-контракт (офіційно дозволений різновид шлюбу, полягає в максимально спрощеному порядку і дає іноземці право на одноразову візу нареченої на 6 місяців), тому що переміщатися країною без шлюбу місцевим неодруженим парам було заборонено.
Сім’я чоловіка прийняла мене з розкритими обіймами. Навіть те, що я іноземка, їх не збентежило. Родичі Лео так поставилися до цього: «Ти чоловік і сам знаєш, як жити. Ми не маємо права вирішувати за тебе».
На першому-другому курсах я рідко бувала в Єгипті, достроково здавала сесії та прилітала після них на канікули. Пам’ятаю, сиділа на парах, плакала, скучала – добре, що тоді вже з’явився скайп. На третьому курсі, за місяць до мого 20-річчя, у нас народився син Інад, і я почала називати його Лео Абу Інад – «батько Інад».
Ще два роки ми з ним удвох літали туди-назад. Після закінчення інституту я із сином перебралася до Єгипту остаточно.
Десь через рік після нашого знайомства Абу Інад сказав, що він бедуїн. Я тоді подумала: І що? – бо взагалі нічого не знала про цей народ. А потім ми переїхали до бедуїнського району, і я почала більше розуміти, що це за люди.
Бедуїнами прозвали кочових арабів. Раніше вони не селилися в містах, а пересувалися пустелею. Наразі, оскільки з’явилися державні кордони, кочовий спосіб життя неможливий. Існує думка, що коли вони осіли, то перестали бути бедуїнами.
Насправді це нічого не змінює: у них свій етикет та традиції, наприклад, бедуїни знають своїх родичів до п’ятого коліна. Вони все ще вважають за краще жити в деякому віддаленні від міст, спілкуються здебільшого теж лише між собою.
Тут, на Синайському півострові, мешкає близько семи бедуїнських кланів. У кланів є поділ по територіях, хоча не можна сказати, що є правило: одне місто – один клан. Швидше на одній землі переважає певне плем’я, але є й представники інших племен.
Мій чоловік належить до клану Хаутат (у перекладі «Хитрі»), основна маса цього племені живе в Йорданії, але колись його частина перекочувала до Єгипту.
Коли у бедуїнів виникають конфлікти, вони скликають бедуїнський суд. Його проводять, коли хтось когось скривдив, обмовив, украв машину і таке інше. Якщо сваряться люди з двох різних кланів, то член третього виступає суддею і виносить рішення —-наприклад вибачитись, виплатити гроші.
Усі бедуїни поважають цей суд і звертаються до нього насамперед. Це чоловіча справа, жінок туди не пускають, Абу Інад часто їздить на нього. Останні роки клани живуть більш-менш мирно, хоч бувають сутички.
Бедуїни можуть визначити, хто з якого клану. Вітаються клани теж по-різному: хтось за руку, хтось обіймається, хтось цілується. Вони всі один одного знають, чоловік іноді може просто підійти до якогось бедуїна і запитати: – Ти син такого-то і твій дядько такий-то?
Для бедуїнів дуже важлива їхня честь. Вони домовляються про важливі речі на словах, без папірців, поважають один одного, завжди допоможуть, особливо коли справа стосується сім’ї. Сім’я для них на першому місці.
Я спочатку шаленіла, казала чоловікові: «Невже тобі обов’язково їхати на цей суд за 500 кілометрів від дому?» А він відповідав, що це його обов’язок, адже там, скажімо, буде його брат. У кожній сім’ї в середньому по 7-8 дітей, тож чоловік має дуже багато родичів.
Коли народився наш старший син, він був 28-м онуком. Зазвичай ми збираємося всією сім’єю на закінчення Рамадану або на Курбан-байрам.
Поняття часу у бедуїнів дуже розтяжне, у них свій внутрішній годинник. Вони не поспішають, для них п’ять хвилин і година не відрізняються. Буває, чоловік взагалі не дивиться на числа, а потім здивовано запитує:
– Ой, вже кінець листопада?
Ще всі бедуїни вміють орієнтуватися в пустелі навіть уночі, знають, як знайти в ній воду та рослини, щоб розпалити багаття, розуміють, який вітер дме і що воно обіцяє – піщані бурі, великі хвилі, потепління чи похолодання.
Найважливіша тварина у житті бедуїнів – верблюд, він як супутник життя. Батько Абу Інад був погоничем верблюдів, отже чоловік виріс поряд з ними, знає їх звички, навіть уміє приймати гародження малюків у верблюдиць.
Деякі бедуїни вирощують та продають верблюдів, хтось використовує їх у походах із туристами. Зазвичай верблюдів бедуїни не їдять, тільки якщо на великі свята – або, припустимо, якщо тварину пошкодила машина, і її простіше з’їсти, ніж лікувати.
У дитинстві мене хрестили, але тільки тому, що наполягла бабуся – так було заведено. Ми з сім’єю не ходили до храму, не молилися. Абу Інад дуже багато розповідав мені про іслам, цитував Коран. В ісламі я знайшла для себе багато відповідей, які не давало мені християнство.
Я займалася при мечеті до вступу до університету, ходила на курси з арабської мови, історії. Коли перед першим курсом я приїхала до Єгипту, то вирішила прийняти іслам. Якось увечері ми сиділи з друзями, і чоловік запитав, чи я не хочу стати мусульманкою, я вже була готова.
Сказала шахаду, і все – цього достатньо, щоб тебе вважали мусульманкою. Намагаюся по можливості здійснювати намаз п’ять разів на день, знаю маленькі сури (розділи Корану), вивчаю з Коран.
Здебільшого релігійні обмеження стосуються близького спілкування із чужими чоловіками. Якщо до будинку приходять знайомі чоловіки-єгиптяни, я без проблем із ними спілкуюсь; якщо незнайомі єгиптяни – привітаюсь і піду у справах; якщо бедуїни з близького кола спілкування, можу посидіти з ними, а якщо бедуїни-незнайомці, чоловік просить не виходити: у них не прийнято, щоби чужі чоловіки бачили чужих дружин, це частина етикету.
У мене є друзі-чоловіки – однокласники та однокурсники, удвох ми з ними не зустрічаємося, але погуляти, припустимо, з другом та його дружиною я можу. Якщо я випадково одна зустрічаю знайомого, ми можемо побалакати, у цьому немає нічого такого.
До розвитку туризму бедуїни жили просто на узбережжі поблизу Шарм-ель-Шейха, але потім їх почали витісняти – викуповувати прибережні території, будувати готелі. Дома у бедуїнів виглядають небагато. Багато хто не обробляє і не фарбує стіни, часто це просто цементна стяжка або цегла, підлога застелена килимами, дах – з фанери. Зазвичай у будинку є кімната для гостей та ще 2–3 кімнати – батькам та дітям. Меблями не користуються, буває, в спальні стоїть якась шафа і комод, столів і стільців немає, ліжка теж, частіше сплять на матрацах.
Коли я була чекала першу дитину, чоловік вирішив, що настав час будувати будинок. Ми винаймали квартиру на околиці Шарм-ель-Шейха поряд з пустелею. Ще трохи вглиб пустелі була незайнята земля, Абу Інад просто відгородив її шматочок, він був одним з перших, хто так зробив, потім багато бедуїн наслідували наш приклад.
По суті, це самозахоплення, хоча ми намагалися отримати документи власності на ділянку та будинок, але досі нам їх не видали. Після революції в Єгипті район виріс у два рази, бедуїни перепродавали ці ділянки єгиптянам. Але загалом цей район все одно залишається основним місцем проживання бедуїнів біля Шарм-ель-Шейху.
Оскільки документів на дім не було, нам не хотілося вкладатись у його будівництво. З піску та цементу самі зробили цеглу, дах поклали з товстого пінопласту. Біля нашого будинку є звалище-ринок, куди звозять непотрібні будматеріали та меблі, там Абу Інад купив вікна, двері. Замовили найдешевші ліжка.
Звичайно, все було зроблено не дуже акуратно та красиво. Пам’ятаю, якось був дуже сильний дощ, покрівля потекла, весь будинок плавав. А одного разу взимку шматок даху просто відірвало. На вікнах не було москітних сіток, так що комарі та мухи нас помучили. У будинку був телевізор, але інтернет ловив лише на вулиці.
Здається, що умови жахливі, але вдома була гаряча та холодна вода, світло. І я думала, що це все тимчасово – правда, тимчасово розтяглося на 11-12 років.
Коли я починала вести блог, намагалася не особливо показувати наш будинок, а зараз думаю, що це навпаки те, що треба: все ж таки він максимально автентичний та бедуїнський.
Час минав, народився четвертий син, чоловік хотів будувати нове помешкання, навіть пригнав бульдозер і вирівняв землю для фундаменту, але на цьому все скінчилося. А два роки тому довкола Шарм-ель-Шейха збудували стіну, яка розтяглася на 40 кілометрів уздовж окружної дороги.
Уряд каже, що це для безпеки туристів, щоби ніякі терористи не забігли з боку пустелі. У результаті бедуїнський район, в якому мешкали і ми, залишився за стіною. Я вважаю, що це порушує права звичайних людей – щоб виїхати з нашого району, потрібно проходити перевірки, проїжджати машиною через сканер, це займає купу часу. Але бедуїни там так і живуть, куди їм подітися?
Стіна стала останньою краплею, а тут якраз сусід-бедуїн розповів, що брав участь у якійсь соціальній програмі, і йому виділили квартиру в Шарм-ель-Шейху. Щоправда, до неї треба було поставити лічильники, провести воду, а він небагатий і, відповідно, не зміг би переїхати, тож запропонував нам її орендувати.
Я дуже зраділа, хоча було незвично: раніше сусіди жили на відстані від нас, тому я могла вийти до машини в коротких шортах, посидіти ввечері з чоловіком удвох на подвір’ї, було тихо і вільно, а тут усюди люди. Але плюсів набагато більше – ми живемо неподалік центру в районі з пекарнями, магазинами, торговими центрами, до школи та гуртків не більше двох кілометрів.
Квартира велика – три кімнати та зал, вікна виходять на мечеть. Чоловікові подобається, але він сумує за домом, каже, там росли наші діти, стільки спогадів.
Єгиптянки емансиповані – їздять за кермом, працюють практично у всіх структурах. Бідуїнки ж не працюють, не водять машину, якщо їм кудись треба вийти, вони можуть зробити це тільки з чоловіком, братом, дядьком чи іншим родичем. Ми не зовсім звичайна бедуїнська сім’я – по-перше, я іноземка, а по-друге, Абу Інад любить свободу і хоче, щоб я теж була вільною і не сиділа в трьох стінах.
Найчастіше дівчата не закінчують школу, навчаються до 5-6 класів. Навчилися читати та писати – і вистачить. Якби в нас була донька, вона б і до школи пішла, і до університету, але ж іншим бедуїнам це не потрібно, бо жінка все одно не працюватиме і не займатиметься нічим, окрім родини.
За європейськими мірками бедуїни видають дівчат заміж досить рано – десь у 16 років. Хоча родички чоловіка вийшли заміж у 19–21 рік, а його сестра стала дружиною у 15. І коли мені пишуть: «Ой, такі ранні шлюби», – я частково згодна з цим, але, проживши тут стільки років, дивлюся на ситуацію трохи під іншим кутом. Для бедуїнського життя це цілком нормально.
Бедуїни намагаються одружитися зі своїми. Якщо є донька на виданні, питають її згоди і потім організують весілля. Придане зазвичай у грошах чи золоті, загалом 3000–4000 доларів. Різниця у віці між нареченим зазвичай невелика, 3-5 років. Якщо вони повнолітні, роблять нікях (мусульманський обряд одруження) і оформлюють офіційний шлюб, а якщо ні, то лише роблять нікях.
Розлучення у бедуїнів рідкість. Ми з чоловіком оформили офіційний шлюб лише 2009-го, бо постійно виникали складнощі – то віза загубиться, то ще щось. Весілля ми не грали, грошей особливо не було, та й часу теж. Нікях ми теж не робили, це потрібно на початковому етапі сімейного життя, я якось пропонувала чоловікові, а він відповів: “У нас четверо дітей, який уже нікях!”
У мене особливо немає друзів серед єгиптянок і бедуїнок, все-таки ми різного складу розуму, і у нас не завжди вистачає спільних тем для розмови. Бедуїнки далеко не ходять, не їздять нікуди, живуть лише справами сім’ї.
Тому я спілкуюсь із українськими дівчатками, з якими ми багато років тому познайомилися на форумах, вони одружені з єгиптянами, я єдина – дружина бедуїна.
Хоча з усіх правил є винятки: у січні ми їздили в пустелю і зустріли там літню бедуїнку, вона живе одна, сама собі видобуває воду, їжу, їздить на віслюку, закуповується борошном, пасе кіз та овець – видно, що людина не прагне цивілізації, їй так добре. Не знаю, чи була вона одружена, але взагалі таке рідкість. Ми заходили до цієї бедуїнки на чай, вона питала, звідки ми, дізналася, хто з нами з чоловіків, а потім така: «Ой, та це ж мій троюрідний брат!»
Бедуїни не дуже грамотні. Наприклад, батько мого чоловіка не вміє читати чи писати. Мама чоловіка не закінчила школу, але вона грамотна, як і його сестри. При цьому мій чоловік дуже освічений. Незважаючи на те, що він не закінчив технікум, оскільки його забрали до армії, Абу Інад постійно читає, дивиться наукові та документальні фільми.
Багато єгиптян теж не закінчують школу, і взагалі в Єгипті проблеми з навчанням – вчителям платять мало, і вони спеціально викладають так, щоб батьки наймали їх в приватному порядку.
Здебільшого бедуїни зайняті у туризмі – працюють гідами, організують кемпінги на узбережжі, тримають кафе, катають мандрівників на квадроциклі, надають нічліг. Є ті, хто займається скотарством чи ловить рибу.
Мені здається, бедуїни настільки вільні, що працювати за суворим графіком точно не зможуть. У них таке світовідчуття: коли захотів, то й пішов займатися своїми справами. Звичайно, бедуїни, які працюють гідами, знають, що їм потрібно, приміром, приїхати до певного часу, але це все одно вільний графік, а не робота в офісі з 8 до 18. Тому бедуїни, які мають таку можливість, вважають за краще відкривати власну справа.
Ми мали свій кемпінг у Нувейбі — бунгало на березі моря, ресторан з великою терасою, — але коли почалася пандемія, ми закрили його, а зараз здали в оренду. Ще в Каїрі чоловік має знайомого ювеліра, і вони разом займаються прикрасами.
Я не працюю, мій основний дохід останній рік йде від блогу, але це не дуже великі гроші, і я витрачаю їх на себе, дітей, подорожі, розваги.
Оскільки ми живемо у курортному місті, тут у принципі вся робота зав’язана на туризмі, а у цій сфері дуже напружений графік для мами з чотирма дітьми. Може знадобитися виїжджати вночі, щоб забрати туристів, працювати з 10.00 до 15.00, а потім з 18.00 до 22.00, мені таке не підходить.
Зараз я стала проводити платні екскурсії, це моє хобі та частина самореалізації. Зазвичай їх замовляють мої підписники, їм цікаво поспілкуватися та подивитися на Єгипет моїми очима. Пустеля дуже гарна – гори, бархани, скільки я показую людям, всім подобається. І, незважаючи на всі стереотипи, пустеля жива. Тут є зелень, квіти та оази.
Я не ношу хустку, поки не готова до такого кроку, і з моїм способом життя – вічна біганину, подорожі – це буде непросто. Чоловік залишив це рішення за мною, я впевнена, він хотів би, щоб я покрила голову, але не наполягає.
Вдягаюсь я теж переважно по-європейськи – футболки, спідниці чи шорти до колін, вільні сукні; на пляжі, наприклад, ношу купальник. Якщо я в бедуїнських районах або ми їдемо до батьків, одягаюся скромніше – найчастіше це абайя (довга традиційна сукня з рукавами) і хустку.
Що стосується бедуїнок, вдома вони носять кольорові сукні до підлоги і хустку, на вихід обов’язкові чорна накидка і закрите обличчя. Чоловіки одягають білі сорочки в підлогу, штани та хустку. Можуть носити і європейський одяг, але у своєму їм затишніше та комфортніше.
Багато бедуїнів тримають худобу — найчастіше це кози та барани, — їх же здебільшого їдять. Із птиці — кури, індики, голуби. Основа раціону бедуїнів – рис та м’ясо, овочі, зелень, різні соуси, багато хліба. Харчування просте і не дуже різноманітне – що їдять щодня, то подають і у свята.
Мої діти люблять курку, яку спочатку варять, а потім обсмажують до скоринки. Їдять з великої таці і без приладів, максимум ложками, вилками не користуються, я вже звикла.
Загалом я не сумую за домашньою їжею, сама готую і борщ, і голубці – сім’ї подобається. Хоча підписники часто питають, що привезти з Києва. Ось згущене молоко прислали.
Бедуїни зараз визнають як традиційну, так і альтернативну медицину. Якщо хворіють, звертаються до лікарень поблизу, деякі небідні бедуїнські сім’ї навіть приїжджають у Шарм-ель-Шейх до якихось лікарів.
Також бедуїни лікуються травами, мій чоловік також постійно збирає їх у пустелі, сушить, потім заварює. У нас вдома багато різних трав з оаз, деякі види не ростуть ніде, крім Синаю. Абу Інад дає їх і дітям. Я не проти, нічого поганого у цьому не бачу.
Два головні свята для бедуїнів — Курбан-Байрам та Ураза-байрам (святкування на честь закінчення місяця Рамадан, під час якого мусульмани дотримуються посту). Також відзначають народження дітей, весілля.
У день перед весіллям влаштовують дівич-вечір, дівчата розмальовують тіло хною, слухають музику, танцюють. Весілля бедуїни святкують окремо. Жінки – у своєму наметі, чоловіки – у своєму. Усі приходять чепурні, бо є шанс не лише покрасуватися, а й сподобатися якійсь потенційній свекрусі, яка наглядає собі майбутню невістку.
Тому дівчата одягають розкішні блискучі вбрання, буває, досить відверті, причому багато жінок пухкі і абсолютно не соромляться себе. Купа прикрас, яскравий макіяж, все у стразах. Чоловіки на жіночу половину, природно, не лізуть, хлопчики років із 10-12 теж туди не ходять.
Дні народження особливо не святкують, але ми із сім’єю відзначаємо і дні народження, і Новий рік — це традиції, які важливі для мене. На Новий рік ставимо ялинку, готуємо святкову вечерю, вранці 1 січня даруємо подарунки.
Щодо днів народження, раніше я чекала подарунків від чоловіка, мені було важливо, щоб він мене привітав. Зараз я по-іншому ставлюся до цього — коли Абу Інад має можливість, він подарує мені щось. Сам чоловік не звик відзначати свої дні народження, і ми часто проводимо їх окремо, оскільки він у роз’їздах. Цього року я, наприклад, замовила Абу Інад набір суші, і друг приніс їх чоловікові, йому було приємно.
Розваги у бедуїнів нехитрі – чоловіки п’ють чай і спілкуються, жінки слухають музику, танцюють. Хоча є одне незвичайне бедуїнське заняття – верблюжі біги, традиційний вид спорту цього народу. Зазвичай вони проходять раз на рік, останні кілька років у них беруть участь лише два клани, але подивитися на це збираються люди з багатьох племен бедуїнів.
Верблюжі біги проходять у пустелі на території клану, який переміг у стрибках тричі поспіль. Племена, що беруть участь, скидаються на приз, і переможець отримує ці гроші. Забіг на 30 км – хто перший прибіг, той і переміг. Наїзники завжди діти – хлопчики 7–10 років, бо верблюдові важко бігти з дорослою людиною на спині.
У Шарм-ель-Шейху, ОАЕ заборонили верблюжі стрибки з дітьми і як наїзники використовують роботів, але все проходить далеко в пустелі, три години їзди бездоріжжям, і поліція туди не сунеться. За хлопчиків-наїзників ніхто не переживає — вони з дитинства ростуть із верблюдами, знають їхні звички, тренуються.
Прямо біля верблюдів, що біжать, їдуть машини, всі кричать, нагадує якийсь бойовик, дуже круте видовище.
У нас із чоловіком четверо хлопчаків – Інад, йому 14, Рададу вісім, шестирічний Сафій та трирічний Кайдар. Я не планувала давати синам слов’янські імена: по-перше, це виключено, бо вони не мусульманські, а по-друге, мені хотілося, щоб вони були автентичними арабськими, але при цьому звучали милозвучно і для європейського вуха. Чоловік шукав давні рідкісні імена і давав мені три-п’ять на вибір.
Троє синів ходять до приватної школи, на це йде 1300 доларів на рік за дитину. Навчання англійською – лише релігія, арабська мова, географія та історія арабською. Молодший відвідує дитячий садок, за нього ми платимо близько 100 доларів на місяць.
Чоловік часто їде – по роботі, до родичів, ми бачилися тільки на вихідних. Так що діти здебільшого на мені. Звичайно, я можу попросити чоловіка побути з ними, він мене іноді підстраховує. Коли Абу Інад бачить, що я не впораюся, завжди підхопить, помиє посуд, забереться, часто готує.
Я строгіша, ніж чоловік, бо проводжу з дітьми більше часу і розслаблятися не можна, інакше сини сядуть на шию. Тато їх балує. Якщо ми їдемо в подорож, чоловік задаровує хлопчаків солодощами, а я зазвичай говорю: «Так, пішли по соку взяли – і до побачення». Тож тато у нас добрий, а мама економна.
Щодо бедуїнів, вони виховують своїх дітей дуже суворо. Мої діти, напевно, невиховані за бедуїнськими мірками. Якщо мама сказала один раз, то дитина розуміє все з першого разу. Чоловік синів не карає, йому вистачає погляду, щоби хлопчики його слухалися, все-таки чоловік для них авторитет.
Якщо порівнювати із бедуїнами, у нас ще маленька родина. Більше дітей ми не плануємо — чоловік і сам розуміє, що з нашим способом життя четверо синів і так достатньо, тому що я постійно кручуся, мотаюся сюди-туди – і хочеться всім показати світ, щось дати, а чим більше дітей, тим більше це складніше.
Моє життя непередбачуване, воно ненудне і неприторне. У Єгипті сонячно, фрукти, овочі, море та пустеля.
Тут все якось розслабленіше, тепліше, тому люди добрі та усміхнені. Бедуїни навчили мене терпінню, витримці. Раніше я шаленіла, коли ми кудись запізнювалися, згодом це минуло.
Я зрозуміла, що не завжди потрібно поспішати і не все буває так, як ти хочеш: відпусти ситуацію, і нехай завтра, нехай через місяць, але все вирішиться – ще й у кращий бік, ніж ти очікував.
Але моїм мамі й сестрі у нас не подрбається ,вони просто “пересиджують” і мпіють про повернення в Україну.
Кожному своє.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
