Пшеничне поле скидалося на море, плескалося до самого обрію. Геннадію подобалося сидіти за кермом великого нового комбайну, пливти у цих золотих хвилях. Гена любив свою роботу. І молоду дружину. І донечок-двійнят. Тому на обід завжди мчав додому. Приїхав – пусто в хаті. Малі у манежику легенько зв’язані, щоб не випали. Записка на столику…
Генка навчався в Києві у сільськогосподарському виші, але душа його ніколи не лежала до великого міста. Все йому тут не затишне і чуже було. Так і не звик до цього гамору й руху. Йому хотілося додому, де співає на вітрах пшениця і верби цілують хвильки його рідного ставочку…
П’ять років відтарабанив – і додому! Правда, не в своє рідне село, а в сусіднє, де була велика агрофірма, яка вже чекала його на роботу. Тим більше, тут ще й хата його прабабусі, в якій батьки зробили ремонт. В ній і оселився Гена з молодою дружиною.
Христину Генка привіз з собою зі столиці. Вона вже чекала їхніх дівчаток.
Батьки Христі дуже не хотіли зятя з села для своєї випещеної Христинки, але дівчина вперлася, хоч ти їй що: не можу без синіх Генчиних очей! Поїхала за Геною в зовсім чужий для неї світ…
Христина як могла, приховувала свій стан від чоловіка бо бачила: він стомлений, неймовірно стомлений, але щасливий. Ночами до донечок встає, а вже о 5-й ранку – на роботу.
А їй, Христині, вже і очі його сині не потрібні, і діти ці, їхній нескінченний вереск… Їй одного хочеться – до ми й тата, у комфортну квартиру, у своє галасливе, живе, яскраве місто!..
Так і написала в тій записці. Генадій любить її, зрозуміє… Зв’язала легенько дев’ятимісячних дівчат шарфиком – одну до одної і до манежику, щоб не випали. За валізу – і в таксі, що біля двору чекало…
Генка любив. Зрозумів. А ще більше – злився. Ох, як же злився!
Але стримав себе. Нікому не пожалівся. Дружині місяць не дзвонив, поки не охолонув повністю. Тільки в той вечір начальникові подзвонив і на один день відгул попросив: треба ж було щось з Вірочкою і Надійкою вирішити.
На перший тиждень до Гени приїхала мама, але постійно з ним жити, звичайно, не могла: робота, худоба, город вдома. Сестра старша у райцентрі з родиною, троє дітей в неї, їй не до Генчиних малих…
Мама поїхала в п’ятницю на вихідні додому, а в суботу зранку сусідка, Любочка п’ятнадцятирічна, прибігла і заявила:
– Гено, я з малими сидітиму. А що? Я дев’ятий клас закінчила, а вчитися далі поки що не піду: мамці з меншими допомагати треба, та й немає в мене хисту до тих наук. Тато каже, що підзбирає грошей, тоді, може, я в технікум вступлю. Видно буде. А поки тобі можу допомагати, вони ж такі милесенькі, ваші Віра й Надюшка! Мені не важко. Я задаром!
Геннадій хотів платити дівчині, але і вона, і її батьки відмовилися: всі в селі знали Генину ситуацію, всі хотіли допомогти 26-річному комбайнеру з неймовірно синіми очима.
Коли Любі виповнилося 18, в Гені – 29, справили скромне весілля, розписалися.
Генка навіть вдячний тепер Христині, адже він такий щасливий зі своїми Вірою, Надією і Любов’ю! І хто б міг таке передбачити?.. Та у Бога все готове.
Віруні й Надійці вже по вісім рочків, у них підростає братик Ромко.
А в будинку синьоокого комбайнера Геннадія, який так любить своє пшеничне море за селом, завжди затишно пахне Любиними пишними і повітряними, наче хмаринки в небі, пиріжками.
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
