fbpx

Раніше я це сприймала нормально, але відбулися події, які розплющили мені очі. Вона приготувала мені поїсти, напоїла чаєм. Взяла в мене гроші, сходила в аптеку та в магазин. Син запропонував квартиру на нього переписати, мовляв, крутяться тут у тебе всякі чужі

У свої майже сімдесят років я раптом зрозуміла, що нікому не потрібна. Так склалося, що зараз живу сама: діти давно створили власні сім’ї та зайняті своїми особистими справами. Раніше я це сприймала нормально, але відбулися події, які розплющили мені очі. Я зрозуміла, що весь час, який присвятила дітям, навряд чи повернеться.

Я овдовіла, коли вони були ще дошкільного віку. Тягнула все сама, як могла. Дідусів-бабусь у них теж не було, тож справлялася з усім самостійно. Всяке бувало, звичайно. Був період, коли я кілька років працювала на двох роботах, а їх то в садку лишала, то ну групі продовженого дня, то вдома сиділи напівголодні.

Зрозуміло, що намагалася тримати в дисципліні, допомогти нікому. Думаю тепер, може, вони з того часу образу на мене причаїли? Дивно, що, ставши дорослими людьми, вони не зрозуміли, яка відповідальність на мені лежала в ті роки. Так, тримала їх у їжакових рукавицях, але натомість людьми виховала.

І дочка, і син закінчили вищі навчальні заклади, здобули затребувані спеціальності, влаштувалися. У свій час я лежала пластом – у мене з’явився якийсь надлишок вільного часу. Але потім я допомагала їм із онуками, з’явилися нові пов’язані з цим турботи, і я знову увійшла, так би мовити, до ритму. Навіть грішми намагалася допомогти, бо продовжувала працювати.

Але цей графік, звичайно, дав свої невтішні плоди, сильно похитнулося здоров’я. У результаті потрапила до лікарні, провела там перед цим Новим роком понад десять днів. За цей час донька провідала мене лише один раз, а син зовсім не прийшов. Коли мене виписали, лікар рекомендував мені не перевтомлюватися. Але діти знову привезли мені онуків.

Відмовити, звісно, не змогла. А з ними як? То туди, то сюди, то гуляти, то годувати. Одним словом, вся терапія нанівець, відчуваю, стає гірше. І одного дня я просто не змогла піднятися з ліжка. Дзвоню доньці, каже, швидку викликай. Прошу сина відвезти до лікарні, каже, зайнятий, часу нема. Знову потрапила я до стаціонару.

Цього разу довше пробула, хотілося перепочити, думки якось заспокоїти. Лікар уже самостійно зателефонував моїм дітям, сказав, що мене не можна залишати одну без нагляду, потрібен догляд.

Ось тут діти і показали мені, наскільки я для них важлива. Дочка мене брати до себе відмовилася, хоча мешкають вони у трикімнатній квартирі. А в сина в будинку вже живе сваха, мама його дружини, там просто нікуди.

Сказати, що моя душа збентежена, це нічого не сказати. Вважаю, що діти мене просто зрадили. За що? Чому вони так поставилися до мене?

Вранці мене відвідала сусідка з першого поверху, молода жінка, теж одинока мати. Прийшла дізнатися, як справи. У результаті я розплакалася і розповіла їй все, що є.

Сусідка сказала, що мені допомагатиме. Я відмовилася, але вона приготувала мені поїсти, напоїла чаєм. Взяла в мене гроші, сходила в аптеку та в магазин. І ось уже кілька тижнів Віра мені допомагає. Бере половину пенсії, купує продукти, готує мені їжу. Решта грошей на комунальні йдуть і на побут.

Ось так на старості років почала я залежати від чужої людини. Мої тільки зітхають із полегшенням, коли дізнаються, що є кому за мною доглянути. А син так взагалі запропонував квартиру на нього переписати, мовляв, крутяться тут у тебе всякі чужі. Господи, гірше за все моє життя тепер їхні ці слова. Що я зробила не так? Соромно. Заради них же жила. А квартиру Вірі залишу.

Фото – ibilingua.com.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page