Я приїхала до дітей провести новорічні свята. Не була в них уже два роки — востаннє бачила їх після весілля, коли вони розписалися. Тоді ще все було нове: і їхній шлюб, і квартира.
Вони щось розповідали про свої плани, про те, як облаштують кожну кімнату, як усе буде затишно і гарно. Але тепер я знову тут, у великому місті, і те, що побачила, не зовсім відповідало моїм очікуванням.
Після кількох годин дороги я нарешті дісталася їхньої квартири. Син відчинив двері й тепло обійняв мене.
— Привіт, мамо! Заходь.
А от невістка не виглядала такою радісною і привітною. Вона усміхнулася, але якось напружено.
— Мамо, проходьте, відпочивайте. Ми тут для вас піцу замовили. Вона ще тепла.
“Піца? На вечерю? Та ще й для гостя?” — подумала я, але промовчала.
Я сіла за стіл і уважно роздивлялася квартиру. Облізлі шпалери, які син обіцяв змінити ще два роки тому, розкидані дитячі іграшки, неприбрана кухня.
Мені стало трохи не по собі. У нас із чоловіком у нашому будинку в райцентрі порядок завжди був на першому місці.
Після піци мене провели до кімнати, і я вирішила, що завтра зранку почну наводити тут лад.
У суботу я прокинулася о шостій ранку, як звикла вдома. Пройшлася квартирою — все спало. На кухні нічого не було готово, навіть столик у дитячій залишився з крихтами після вчорашнього перекусу.
“Добре, — вирішила я. — Почну з малого”. Замітаючи підлогу в коридорі, я випадково розбудила невістку. Вона виглянула з кімнати сонна, ще в піжамі, і запитала:
— Мамо, ви що так рано?
— Рано? Це вже зовсім не рано! Сьома година, час вставати. Я ще й подумала, що сніданок уже на столі, а ви досі спите.
Невістці, здається, мої слова дуже не сподобалися.
— У нас тут свої звички, мамо. У вихідні ми любимо поспати довше.
— А як же дитина? Чоловік? Усі ж мають їсти, а кухня порожня.
У цей момент з кімнати вийшов син. Він почув нашу розмову і підтримав, на жаль, не мене, а дружину.
— Мамо, тут не треба все контролювати. Ми дорослі люди й самі вирішуємо, як жити.
Я намагалася спокійно пояснити:
— Я ж для вашого ж блага, щоб у вас було гарно й затишно. Ви ж знаєте, як я люблю порядок.
— Але це наша квартира, мамо, — різко сказав син. — Ми тут самі все вирішуємо.
Цей ранок зіпсував наш настрій. Усім. Вони пішли на кухню разом, закривши за собою двері, а я залишилася сама в коридорі. Як же мені було прикро і сумно!
Минуло вже кілька днів, але напруга між нами залишалася. Невістка намагалася триматися відсторонено, а я, якщо чесно, не могла змиритися з тим, як вони живуть.
Я пропонувала переставити меблі у вітальні — це зробило б кімнату просторішою, але невістка тільки зітхнула:
— Валентино Петрівно, нам так зручно.
Я порадила змінити посуд на новий — адже цей, дешевий, уже весь у тріщинах. Невістка відповіла:
— Ми поки що не можемо собі цього дозволити.
Я навіть запропонувала допомогу в прибиранні. Але кожного разу вона або відмовлялася, або мовчала, і від того мовчання мені ставало ще гірше.
Син теж не підтримував мене.
— Мамо, відпочиньте, будь ласка. Ми самі впораємося.
Але як я могла? Я бачила, що в них усе не так, як могло би бути. Я знаю, що в цьому домі можна було б створити затишок, дисципліну. А зараз це лише хаос і байдужість.
Одного вечора, коли онучка вже спала, я зважилася на серйозну розмову з невісткою.
— Слухай, Оленко, — почала я. — Я справді хочу вам допомогти. Ти молода, не все знаєш. У тебе чоловік, дитина, сім’я. Треба, щоб у домі був лад.
Вона подивилася на мене втомленими очима й відповіла:
— Мамо, я розумію, що ви хочете як краще. Але нам і так добре. У нас своє життя, свої звички. Ви зараз тут, як гість. Відпочивайте, насолоджуйтеся святами. А з нашими справами ми самі розберемося.
Від її слів мене аж підкинуло мене. Гість? Я, їхня мати, гість? У цій миті я зрозуміла, що ми говоримо різними мовами. І, можливо, мої поради тут нікому не потрібні. І як витримати у них всі свята – я тепер і не знаю.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
