З Андрієм ми познайомились на поетичному вечорі. Андрій – приємний хлопець. Ми познайомилися на одному з поетичних вечорів, організованих моїми друзями.
Вірші я не пишу, прийшла швидше просто подивитися. Та й подруги довго вмовляли та запрошували.
Маленька кімната заставлена полицями з книгами. Зручні пуфи, чай та приємна атмосфера. І тут у центр виходить молодий хлопець і починає читати вірші про вітер у горах та світло яскравого сонця на сході. Мене тоді щось зачепило в ньому.
Потім він сів недалеко від мене і в нас якось ненароком зав’язалася розмова.
Мені навіть якось стало незручно зізнаватись, що сама я нічого не пишу і взагалі не дуже творча людина.
Ми обмінялися контактами, домовилися сходити кудись у вільний час. За кілька днів він зателефонував і запропонував сходити до кафе. На зустріч Андрій прийшов із квітами та в костюмі з краваткою. Я ще розсміялася «навіщо такий офіціоз?»
Він трохи зніяковів, але незабаром ми вже невимушено розмовляли та обговорювали літературу, музику, мистецтво.
Він жодного разу не згадав про свою сім’ю, взагалі мені здалося, що він уникав цієї теми.
Того вечора я пішла з приємними враженнями. Потім почалися подарунки та залицяння. Андрій мені подобався, а я йому подобалася. Ми почали зустрічатись. Незабаром ми вирішили з’їхатися.
Зрозумівши, що нам подобається спільне проведення часу ми вирішили пожити разом. Я взяла потрібні речі і приїхала до нього додому. Розклала все на місця, навіть прибралася в кімнаті. Квартира була невелика, однокімнатна.
«Нема де усамітнитися і поміркувати про життя» — сумно подумала я. У своїй квартирі я звикла до того, що можу спокійно посидіти у тиші. Подивитися кіно і ніхто мене не відволікав би. «Тут доведеться ділити все навпіл» — думала я.
Переїхала я до Андрія у суботу ввечері. Мені зручно було зробити це у вихідний день. Плюс до всього можна було відіспатися наступного дня на новому місці.
Рано вранці, годині о дев’ятій Андрій почав мене будити. Я сонна, не зовсім розуміючи, що відбувається, подивилася на нього. Він простягав мені свій телефон: “Мама дзвонить”, – промовив він. Не зовсім розуміючи, чия це мама, я взяла телефон.
“Привіт, чого це ти ще спиш?” — пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. «Піднімайся, час Андрійку сніданок готувати. Адже він голодний». Я не знала, що на це відповісти.
Пробубнивши щось у трубку я дивилася на Андрія. Але він був незворушний, начебто те, що сталося, було цілком нормальним.
Тоді я вдала, що нічого не сталося і попросила Андрія збігати в магазин за продуктами, щоб я змогла приготувати йому чудовий сніданок.
Я написала йому список і Андрій пішов з ним до найближчого продуктового. Список я склала так, щоб він довше перебував у магазині, намагаючись знайти потрібний пункт.
Сама в цей час схопила свою сумку, запхала туди всі речі, що вчора привезла і зачинивши двері поїхала додому.
За хвилин сорок він подзвонив мені. Я скинула слухавку. Потім ще кілька разів. Я також не відповідала. Надійшло СМС «Ти де?». Його я також проігнорувала. Незабаром я вже була вдома. Зачинила за собою двері та завалилася спати.
Андрій ще пару днів дзвонив мені, писав, а потім все зрозумів і залишив мене у спокої. Принаймні я сподіваюся що зрозумів.
Подруги дорікали мені, казали, що його можна було змінити. Але я вважаю, що дорослу людину вже не можна перебудувати. У будь-якому разі він слухатиме маму, а не мене. Тож думаю, що я правильно вчинила.
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
