Раю, не знаєш, хто у нас в однокімнатній на першому поверсі?
Та я знаю, що бабця якась, я конкретно питаю, що про неї відомо. Неприємна, похмура завжди. Буркне «здрастє» і йде, а то й взагалі мовчки повз тебе чухає, наче ти — порожнє місце. І вигляд завжди такий суворий, наче під вагоном сюди приїхала. Одягнена, як безхатько, голову мабуть овечими ножицями стригли. А квартира ж кооперативна! Значить, гроші водяться. І пільги в неї є, мені в домокомі говорили. І пенсія особлива, Валька-листоноша ще дивувалася — ні в кого тут такої немає, якісь усе перекази-виплати приходять!
Ну як мені навіщо?! По-перше, знати треба, хто поруч, по-друге, хоч вона й нелюдима така, але стара, допомога потрібна і взагалі. Я ось не бачила, щоб хтось їздив до неї. Значить, сама! Прибрати-помити-зготувати, те-се. Ну ти ж знаєш, нас у двох кімнатах шість чоловік і Нінці восени народжувати! А бабці цій комусь треба квартиру залишити і начинку всю, не з собою ж на небеса! Ну, я й не кажу, що завтра, нехай живе поки що, але ж не вічно! Та ще з каким виразом обличчя кислим.
Як звати її, не знаєш? Підійду завтра до неї, допомогу запропоную.
Олександра Львівна, увійшовши, замкнула двері, в крихітному передпокої засунула в ящик пакет картоплі, порожню сумку кинула поруч і просто в черевиках і пальто пройшла до кімнати.
Не запалюючи світла, вона сіла в продавлене крісло біля вікна, що виходить на лісок, і вкотре подумала, як пощастило їй з видом з вікна — людей практично вона не бачить, тільки цей маленький лісок, зовсім не схожий на тайгу, де вона дев’ять років валила ліс. З того часу, як вона повернулася, минуло більше десяти років, давно скінчилися випробування комунальної будки, реабілітація зробила її майже багатою, пенсія з урахуванням північних, плюс компенсація за батьків дозволили стати господинею цієї вісімнадцятиметрової фортеці, а більше нічого їй і не треба було.
Можливість не бачити нікого на сусідніх нарах, не знаходитися цілодобово серед людей, нехай і таких же загнаних, як ти, не вставати затемно на перевірку і самій вибирати, коли йти в лазню і яку баланду зварити сьогодні, була найвищим знаком щастя і свободи!
Всім вона сьогодні була задоволена, ще б не виходити на вулицю, на сонце, від якого так сліпило очі і вона відчувала себе зовсім беззахисною, тому що роками таке яскраве світло або було в очі на допиті, або нишпорило під час чергового обшуку.
Вона взагалі незатишно відчувала себе поза квартирою. Коли вона йшла на станцію в магазин або аптеку, їй увесь час здавалося, що це втеча, що вона марно намагається розчинитися серед цих людей, які поспішають у справах, все одно їй не сховатися, її ось-ось зловлять і додадуть термін.
Тому вона виходила тільки за крайньої потреби і переводила подих, тільки засунувши зсередини засув вхідних дверей.
Зате у кімнаті було чудово! Спокійно, тихо, напівтемрява не дратувала очі, затишно посвистував чайник, голова паморочилася від запаху борщу або свіжої булки. Якщо не відчиняти вікна і не знімати пальта та важкі чоловічі черевики, їй було навіть тепло, хоча вона роками не могла зігрітися. Тоді, на лісоповалі, вона мерзла так, що ледве зупиняла себе, щоб не занурити руки в багаття, і, схоже, холод той оселився всередині неї назавжди, але все ж у цьому останньому своєму притулку їй вдавалося загнати його так глибоко, що він майже себе не виявляв.
А ще тут, у квартирі, зібралися всі, кому більше не було на землі місця і хто всі ці роки ховався всередині неї. А тепер – будь ласка! Тут, варто тільки захотіти і покликати, поруч опиняються батько, мама, що щазли в таборах, зниклі безвісти чоловік і дитина. Вона кликала хлопчика Левом на честь діда, народився б він тоді — йому було б скоро тридцять, але тут він залишався завжди дитиною і саме для нього в маленькому холодильнику «Північ» завжди стояла пляшка свіжого молока, сама вона молока не пила. Не дивно, що їй більше нікого не хотілося бачити. У неї і так тут повно клопоту і велика компанія. Вона хотіла ще кошеня завести або цуценя, тим більше, що молоко все одно регулярно виливала, але вона назавжди засвоїла, що не можна, щоб з нею був хтось, хто залежить від тебе.
Свобода так хитка, які вже тут можуть бути вихованці.
— Олександро Львівно, Ви вдома? Це Ліда, сусідка із сорок другої квартири! Здрастуйте! Я чого зайшла – я дивлюся, як рідко ви виходите, важко йдете так, завжди одягнені дуже тепло. Я ж розумію, що старість – не радість, що важко одній у ваші роки. Мені п’ятдесят вісім — і то я вже здавати почала, не те що раніше, а вам-то, вибачаюся, мабуть, за сімдесят далеко? Скільки? П’ятдесят шість? Ой, Олександро Львівно, щось ви плутаєте! Ну, сімдесят три я ще повірю, а те що о, молодша за мене, чи що?! Ні, мені все одно, я ж не на роботу вас приймаю, навпаки, сама хотіла напроситися до вас у помічниці по господарству, але якщо ви така молода, то смішно говорити про це! А, вибачте за цікавість, де життя вас так? Ой, ой, прямо вовком на мене дивитеся, ніби я винна в чому! До вас з добром прийшли, а ви аж випихаєте з квартири! Я по душевній доброті думала, дай бабусі сирітській підможу по-сусідськи, а ви он як! – Ліда так завзято докоряла Олександру Львівну, що сама повірила у свою безкорисливість і мало не заплакала. Тим більше зрозумівши, що при такому віці сусідки квартири її не дочекатися.
– Будь ласка, я піду і двері ваші зроду більше не відчиню, як хочете! Не шкодуйте лише потім! — і, задкуючи, Ліда вискочила геть, голосно грюкнувши за собою дверима.
— Ні, ну яка стара! Я Райці і казала, що вона така! Нехай сама колупається і хоч брудом заросте! І не правду каже вона, що їй п’ятдесят шість! Он синок мій, Толик, так він розповідає, що вони працюють цілодобово, і то краще виглядають, ніж ця бабця! Тьху, тільки час даремно втратила! Краще б на другому поверсі у євреїв пішла вікна помила, заробила б.
Олександра Львівна замкнула за Лідою двері, налила філіжанку майже чорного чаю, підморгнула сама собі, відобразившись у скляних дверях буфета, і з насолодою опустилася в крісло біля вікна. Ну і нехай! Але ж жива! Зовсім весна вже! Не встигнеш озирнутися – зацвіте все!
Треба тільки знайти когось вікна помити, самій не подужати.
Тетяна Хохріна
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
