fbpx
життєві історії
Раз на місяць ми всім сімейством їздимо до свекрухи. Мене Олена Михайлівна недолюблює – сватала синові дочку сусіда-професора. А він на мені одружився, на простий продавщиці

Раз на місяць ми всім сімейством їздимо до свекрухи. Мене Олена Михайлівна недолюблює – сватала синові дочку сусіда-професора. А він на мені одружився, на простий продавщиці.

Продавцем я тоді працювала тимчасово – підробляла по ночах, щоб себе утримувати під час навчання. Відучившись, пішла за фахом. Але для Олени Михайлівни я так і залишилася бідною продавщицею. Її упередженого ставлення до працівників торгівлі, я не розумію.

Всі професії потрібні, всі професії важливі. Чесна праця не може бути принизливою. Свекруха про це не знає – зовсім життя не дала б.

Ми тільки від’їхали від нашого будинку, як пролунав дзвінок від Олени Михайлівни. Вона попросила купити десяток банок тушонки.

– Тільки хорошу беріть. І щоб дата виробництва свіжа була, – доповнила свекруха своє прохання.

Ми заїхали в магазин, накупили гостинців і продуктів, не забули про тушонку і через півгодини вже дзвонили в домофон будинку Олени Михайлівни.

Діти, зайшовши в квартиру, в першу чергу вручили бабусі подарунки, зроблені своїми руками. Дочка презентувала вишивку, син – виріб із зібраного конструктора.

Олені Михайлівні подобаються подарунки від онуків, вона навіть поличку спеціальну виділила під це діло. Тому, до дня візиту до бабусі, діти сидять і зосереджено творять. Іноді – знехотя. Але не подарувати що-небудь, вони не можуть – Олена Михайлівна може і істерику влаштувати, якщо внуки з порожніми руками приїдуть.

Ми роздяглися і пройшли на кухню. Олена Михайлівна взяла пакет з тушонкою, дістала з нього банки і виклала їх на стіл. Потім відкрила шафу і почала переставляти банки туди. У шафі вже стояла дуже багато банок. І тушонка, і рибні консерви, і всякі горошки-кукурузки.

Ми з чоловіком переглянулися.

– Мамо, ти що, до війни готуєшся? – жартома запитав чоловік.

Олена Михайлівна поставила банку, що була у неї в руках, назад на стіл, сіла на табуретку і розплакалася.

Вона дійсно готується. Тільки не до війни, а до часу, коли з роботи її вже звільнять, а до пенсії їй буде ще кілька років.

– Я постійно по лікарях ходжу. То ноги болять, то серце пустує. Як я працювати буду? Кому я така потрібна буду?

Чоловік обійняв свою матір і додумався пожартувати про склянку води в старості.

– Саме так – від тебе тільки склянки води, з такою дружиною! – ще гірше заплакала Олена Михайлівна.

З якою дружиною? Чим я знову їй не догодила? Ми про матір чоловіка не забуваємо, гроші даємо, чоловік їй продукти відвозить, буває, за квартиру платимо. А ліки? Щомісяця їй купуємо.

Це ми всією сім’єю до неї раз на місяць їздимо, а чоловік один постійно маму свою відвідує. Зрештою, я теж працюю і зарплата у мене більше, ніж у чоловіка. Так що вся ця чудова допомога свекрухи, йде і з моєї кишені теж.

– З якої такої дружиною, мамо? – насупився чоловік.

– А то ти сам не знаєш? Продавщиця, вони і є, завжди тільки про свій прибуток і думає! Стакан води ти мені принесеш, ну звичайно. Більшого від тебе не дочекаєшся. А захочеш – дружина не дозволить. Егоїстка вона у тебе!

Скажіть мені, це красиво так говорити про присутній людині? Я, за всі 14 років свого шлюбу, слова поганого їй не сказала! Єдине, в чому я винна, що я – НЕ дочка професора! Виросла б я в інтелігентній родині, була б улюбленої невісткою.

Я не стала далі слухати голосіння свекрухи, пішла в кімнату, до дітей.

Завжди так. До неї приїжджаєш – вона незадоволена. Не приїжджаєш – знову незадоволена. Продукти їй привозимо, коли разом з чоловіком їздимо – незадоволена, не те я їй вибрала, не те купила. Гроші даєш, щоб вона продукти собі до смаку купила – знову їй не так, не дбаю я про бідну жінку, змушую її саму в магазин ходити.

Тиск у неї стрибав – чоловік у неї ночував, і то її не влаштувало – сказала, що мені плювати, де мій чоловік ночами. Що б її влаштувало? Якби я зникла з життя її сина? Так не дочекається. А може, я повинна їй ноги мити? Я впевнена – вона навіть тоді кривитися почне.

Зате про те, що я не дозволю її синові їй в старості склянку води принести – це вона знає, в цьому вона впевнена. Може, Олена Михайлівна спеціально наді мною знущається? А сенс?

Раз вона вважає, що її зміст в старості від мене залежить, так чому вона не може хоча б спробувати мене прийняти? Чому вона не може хоча б один раз стриматися і не висловлювати свою невтішну думку з приводу моєї персони? Чому вона не може бути хоч крапельку терпимей?

І адже навіть те, що та сама дочка професора спилася, Олена Михайлівна сприймає як якийсь знак. Знак того, що я втрутилася. Адже якби не я, мій чоловік одружився б на цій майбутньої пияка, і все б у них було добре.

Куди не плюнь, з усіх боків я винна. Надоїло. Не хочу до неї їздити, не хочу, щоб діти сиділи і через силу робили ці вироби.

Раз я все одно погана, то такою і буду. І мовчати більше не буду – скільки можна. Не влаштовують куплені продукти? Буду додому забирати, значить. І шиш їй, а не гроші з моєї зарплати. Все, нехай чоловік сам бавиться зі своєю матір’ю. А ноги моєї в її будинку більше не буде.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page