– Мила, я тут порахував – на маму йде дуже багато коштів, – сказав мені чоловік Валерій.
– Так, балкон би вам не завадило відремонтувати, – зауважида Ольга Пилипівна, оглядаючи нашу лоджію, – Але спочатку мені ремонт зробите, це важливіше!
– Ольго Пилипівно, всі розмови з приводу ремонту – до вашого сина. Він буде вирішувати, – відповіла я.
– Люба! – пошепки сказала свекруха. – Ми ж з тобою обидві прекрасно розуміємо, що чоловік – голова, а жінка – шия. І що мій син дивиться в ту сторону, в яку ти його накручуєш. Отже давай домовимося: ти вмовляєш Валеру, щоб він зробив мені ремонт, а я, в свою чергу, не тільки звільню тебе від своєї присутності, скажімо – на рік, але і навіть дзвонити синові не буду? Ну як, по руках? – вона простягнула мені свою долоньку.
Знаючи апетити жінки, ремонт в її квартирі обійдеться нам тисяч в 300, а то й більше. За ці гроші, звичайно, можна і потерпіти візити свекрухи, але живе вона далеко і шанує нас своїми візитами нечасто. В основному чоловік сам до неї в гості їздить. Але навіть якщо опустити фінансову сторону питання, то сама пропозиція, яка пролунала з вуст Ольги Пилипівни, було просто принизливою – за фактом, свекруха спробувала торгувати своїм сином.
– Вибачте, але такі питання Вам доведеться обговорювати безпосередньо з Валерою. Грошима у нас в родині розпоряджається він, – сказала я.
Дійсно, мої спроби звалити на себе ношу сімейного «фінансового директора» ні чого доброго не привели. Я – марнотратниця. На що погляд впав, те і купила. Тому чоловік ласкаво, але наполегливо взяв управління сімейним бюджетом в свої руки. І – дивно, але у нас почали водитися гроші Не мільйони, звичайно, але близько третини наших зарплат чоловік умудрявся відкладати. Так, мені часто відмовлялося в черговій парі туфель, але зате ми можемо купити холодильник, якщо буде потрібно, без кредиту.
– Що ти мені казки розповідаєш? Я прекрасно знаю, що у Валери немає грошей. Він мені сам розповідав, що ти забрала у нього карту і видаєш тільки на бензин! – почала заводитися свекруха.
І її слова були дуже дивними. Якби я забрала у чоловіка карту, я б точно знала про те, що видаю йому на бензин. Точно відбувалося щось незрозуміле. Я не стала переконувати Ольгу Пилипівну – раз чоловік сказав їй подібне, значить так було треба.
– Я спробую поговорити з чоловіком, – пообіцяла я.
– Ось і розумниця, – посміхнулася свекруха. – А в цьому домі є чай?
– Звичайно, прошу на кухню.
Увечері, коли мама чоловіка вже поїхала, я запитала у Валери, що там за дурниця з відібраною картою і видачею грошей.
Валера м’явся кілька хвилин, потім зітхнув і почав розповідати:
– Розумієш, я тут порахував – на маму йде дуже багато коштів. Я до неї коли їду, вона обов’язково надсилає список того, що їй потрібно купити. Ми кудись разом заїжджаємо – мамі терміново треба щось придбати, а гаманця з собою немає. І так завжди. Ось я і відмазався. Знаю, що негарно. Але якби мама потребувала, я б їй останню сорочку віддав, а так – у неї ж хороша зарплата, а нам і ремонт треба зробити, а то так на валізах і живемо, і машину б поміняти. Та й про дітей пора задуматися – а на них чимало йти буде, – винувато знизав плечима чоловік.
– Тому простіше все звалити на таку-сяку дружину? – посміхнулася я.
– Ти і так з усіх боків нехороша. То яка різниця? – розсміявся Валерка.
Нда. Логіка – не посперечаєшся. Ну а що? Нехай так і буде, нашій родині від цього лише користь.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
