fbpx

Реєстратором в РАЦСі була нова дружина мого батька, мабуть, вона мене впізнала, бо через два дні мені зателефонував батько, якого я не бачила багато років, який не цікавився моїм життям і не намагався допомогти мамі. Він з невдоволенням поцікавився, як я посміла не запросити його, батька, на весілля

Хочу поділитись з вами історією своєї мами. Можливо, вона дасть сили іншим самотнім матусям і навчить їх тому, що не все втрачено, і що навіть в самому темному кінці тунелю завжди є світло, головне вміти його побачити.

Вся історія реальна, від початку до кінця.

Моя мама залишилася сиротою в три роки, бабуся пішла з життя від хвороби, подарувавши цьому світу вісьмох дітей. Круглою сиротою мама стала в 12 років. Виховувалася в дитячому будинку, абсолютно одна. Тоді ще не було закону, який зобов’язував виховувати всіх дітей в одному притулку, тому навіть її сестер не було поруч з нею. У 17 років мама випустилася з дитбудинку. У неї не було нічого, тоді держава часто забувала забезпечити дитбудинівську дитину житлом, тому вийшла вона з голими руками. Одна.

Навчалася і жила в Києві, отримавши професію повернулася в рідний Чернігів, тут же отримала гуртожиток. Тут же познайомилася з моїм батьком: він був старший на 12 років, забезпечений і не хотів заводити сім’ю.

Через кілька років мама дізналася радісну новину – вона носить під серцем дитя, нарешті вона буде не одна. Батько сприйняв це байдуже – “хочеш, народжуй, мені діти не потрібні”. І мама вирішила народжувати, вона вже не була молода (по тодішніх мірках), народила мене в 29 років.

Батько, спершу, намагався допомагати, але потім мабуть награвся зі мною, я йому стала не потрібна, і допомагати, навіть матеріально, він перестав. А тепер уявіть, яке це – не мати нічого, навіть житла і сторонньої допомоги, а при цьому мати немовля на руках.

Мама змогла. Вона працювала на трьох роботах, наймала мені нянечок, але все ж намагалася видертися з цього становища. Потім вирішила, що мені потрібен батько, вийшла заміж за вітчима. У підсумку – тепер уже двоє дітей і ніякої підтримки.

Якщо точніше – вітчим “зробив” дитину, пожив з нами пару років і знову: ні аліментів, ні допомоги, нічого.
Ви знаєте, важко сказати, як було моїй мамі. Двоє дітей, житла немає, батьків немає, татусь “змився”. Я мало чого пам’ятаю, пам’ятаю тільки, що мама працювала, як кінь, а мені довелося рано вирости.

Років з восьми я несла відповідальність за свою молодшу сестру – я забирала її з дитсадка, годувала, гуляла з нею, вчила читати. Жили ми середньо – начебто не від кого не залежали, мама, згадуючи своє власне дитинство намагалася дати нам якнайбільше – дорогі іграшки, одяг, всілякі розваги. Але при цьому ми практично не бачили маму і жили на орендованих квартирах, іпотеку тоді не давали.

Потім мама вирішила, що вистачить нам віддавати гроші чужим людям за оренду, пора щось думати своє. Ми купили землю, нам тоді повезло, купили її в межах міста, у бабусі, за невелику ціну. Ох, що там було на цій землі – нічого, тільки зарості, недоглянута земля, і малесенький дачний будиночок. Ні води, ні світла. Але це було наше, не чуже, тому найкраще.

Років п’ять ми будували будинок. Потихеньку, помаленьку. Це була наша мрія – величезний, двоповерховий будинок, де у кожного б була своя кімната. А я мріяла про особисту тумбочку, мені вона навіть снилася.

Якось різко наше матеріальне становище змінилося – мама нарешті знайшла роботу, де її по-справжньому цінували, вона стала заробляти великі гроші, при цьому могла і з нами час проводити. Ми стали жити добре, так як ніколи не жили. Я дуже пишаюся своєю мамою, адже вона, не маючи гроша в кишені, домоглася по-справжньому багато чого.

Саме головне, вона зробила це сама, без будь-якої допомоги, маючи на руках двох діток. Складно сказати, чи щаслива вона зараз, адже вона пройшла гігантський шлях від злиднів до багатства, це божевільний важкий і довгий шлях.

А тато… Напевно, нам з сестрою його не вистачало. Не знаю як сестричка, але я ніколи не пробачу свого тата за те, як він вчинив, можна кинути дружину, але свою дитину кинути неможливо.

Нещодавно я вийшла заміж, тата я не запросила, мені не хотілося ділитися з ним своїм щастям.

Реєстратором шлюбу була дружина мого батька, мабуть вона мене впізнала, бо через два дні мені зателефонував батько, якого я не бачила багато років, який не цікавився моїм життям і не намагався допомогти мамі. Він з невдоволенням поцікавився, як я посміла не запросити ЙОГО, БАТЬКА, на весілля.

Мені стало навіть смішно. Я, в свою чергу, поцікавилася, як можна забути свою дитину і не подати їй руку допомоги, коли вона йому так потрібна. Він поклав слухавку.

Навіщо я написала цей текст? Так, напевно, щоб підбадьорити одиноких матусь. Не все так погано! Все буде, якщо постаратися. Приклад – моя мама. Коли мені стає важко, я згадую, як було їй. І це дає мені силу. Так нехай її історія дасть сил і вам.

Нехай ВАМ щастить!

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – dojrzalakobieta

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page