fbpx
життєві історії
Рідні одноголосно сказали, щоб ми переїхали жити в село до бабусі Євгена, а свою двокімнатну здавали в оренду. Я сама розуміла, що в іншому випадку ми не протягнемо, оскільки працював лише чоловік. Ганну Дмитрівну я знала лише зі слів, і навіть перші дні після переїзду мені полегшало на душі. Та все змінилося за лічені години і на моїх же очах. Сліз вже не вистачає, така я ображена на весь світ!

Рідні одноголосно сказали, щоб ми переїхали жити в село до бабусі Євгена, а свою двокімнатну здавали в оренду. Я сама розуміла, що в іншому випадку ми не протягнемо, оскільки працював лише чоловік. Ганну Дмитрівну я знала лише зі слів, і навіть перші дні після переїзду мені полегшало на душі. Та все змінилося за лічені години і на моїх же очах. Сліз вже не вистачає, така я ображена на весь світ!

Я замучилась просити свого Євгена, переїхати жити в свою квартиру. Оскільки вже не можу жити з його бабусею під одним дахом, ще й в селі! Вона забороняє мені прибирати, оскільки я все хочу просто викинути, все в неї старе, чіпати не можна. Живемо, одним словом, як у музеї! А як щось роблю самостійно, так у його бабусі одразу то серце щемить, то в голові щось сукає, а після одразу ж береться за телефон і всім своїм родичам і подружкам телефонує, і жаліється, яка я погана.

З Євгеном ми ще до шлюбу взяли квартиру в іпотеку. На весілля батьки нам подарували пристойну  суму в конверті.

На той час я звичайно була дуже щаслива. Адже це було моє житло, в якому я була господиню. І ми звичайно багато працювали для того щоб виплачувати іпотеку. Але через деякий час я дізналася, що чекаю дитину. Від цієї новини я звичайно була у величезному подиві (ми просто з Євгеном домовились трішки пожити для себе), але що маємо,те маємо.

Доки я не привела нашу Євочку на світ, я продовжувала працювати, і тоді грошей вистачало на все. А після народження дитини у нас залишалася зарплата лише мого чоловіка. Тоді ми стали реально виживати. При цьому Євген мій ще й шукав підробітку, аби хоч якось стабілізувати наше становище.

До моїх батьків переїхати жити не можна було, а до батьків чоловіка також не можна, у них і так уже жив молодший брат зі своєю дружиною. Ось тоді то нам і допомогла бабуся Євгена, оскільки жила одна у великому будинку за містом. Я з його бабусею мала знайома, але з деяких зустрічей у мене склалися хороші враження про неї.

І це вона нам перша запропонувала переїхати жити до неї. І тоді ми здали в оренду свою квартиру. Жити нам стало звичайно краще, з грошима становище стабілізувалося. Але тоді моє життя стало не таким, до якого я звикла, у бабусі Євгена не можна вдома ні до чого доторкнутися.

Це стосувалося не тільки мене, а й моєї дитини… коли Євочка щось чіпала, десь повзала, то у бабусі чоловіка починали труситися руки. При цьому вона думала, що я спеціально так роблю і дитину змушую все чіпати, мовляв, хочу щоб вона скоріше відійшла у інший світ. А ввечері, коли Євген приходив із роботи, то бабуся скаржилася йому на мене з Євою. При цьому вона ще й казала, що я погана мати і не стежу як слід за дитиною.

Але Євген на все це просто закриває очі. Але я так не можу, у мене вже здають нерви. Нема сил більше терпіти таку поведінку Ганни Дмитрівни. Я вже випрошую у чоловіка, щоб ми повернулися назад до нашої квартири. І мені не страшно, що нам не вистачатиме грошей, війна, нема світла чи тепла, зате мої нерви будуть цілими та здоровими.

Євген просить мене трохи потерпіти. Каже, що після того, як я вийду з декрету, і, дай Бог, закінчиться війна, то зможемо повернутися в нашу квартиру. Але я боюся, що не витримаю довго…

Тоді я почала пропонувати Євгену, що я вийду на роботу, а він сидітиме вдома з дитиною. Я хотіла, щоб він відчув як мені бути в цьому будинку. Але чоловік відмовляється. Ну і зрештою, я йому заявила, що якщо ми не переїдемо наступного місяця, то я заберу дитину і житиму у своїх батьків. Він начебто задумався про це, але поки остаточного рішення не прийняв.

А що б ви нам рекомендували зробити?

Їхати в місто, чи терпіти, і чекати слушнішої нагоди?

Фото ілюстративне