fbpx
життєві історії
– Рідний, ну за що знову? Я ж нічого не зробила! Ну пробач, я ж люблю тільки тебе, не гнівайся

Маринка прокинулася з моторошною головним болем і спробувала відкрити очі. Одне око відкрилося відразу, а друге не бажало, бо заплив величезним синцем і оголосив бойкот цьому світу.

Маринка і сама б хотіла оголосити бойкот всьому на світі, та тільки не піти на роботу ніяк не можна.

Наймиліша Ірина Петрівна, Маринкина начальниця, дала останнє попередження – ще один прогул, або навіть запізнення, і ,,полетиш ти, Маринка білої голубкою туди, де тебе з твоєї кваліфікацією ніхто не чекає”.

І ніхто не буде так довго терпіти нескінченні драми, негативно діють і на якість Маринчині роботи і на її зовнішній вигляд, що відлякує потенційних клієнтів.

Вставати все ж довелося. Треба б ще як то спробувати замазати синяк тональним кремом. Напухли очі, ясна річ, за день не зійде. Та й за два не зійде. У цьому Маринка була уже фахівцем!

Не в перший раз від свого Славіка ,,трандюлей” отримувала. Воно, звичайно, є за що. Маринка зітхнула, налила собі кави і стала згадувати вчорашній вечір.

З роботи вона вийшла вчасно, з благими намірами прийти додому, приготувати до приходу Славіка смачну вечерю, поприбиратия трохи по дому.

Який противний в цьому році січень – дощовий, сирой, вогкий. Вітер так і хоче спідницю задерти.

І адже задер ж, зараза! Мало не на голову! В ту ж мить поруч пригальмувала машина:

– Гей, дівчино, давайте підвезу, навіщо такими красивими ніжками по калюжах йти, вони ж промокнуть!

Маринка пам’ятала, ніж минулого разу закінчилося таке запрошення і відразу ж гордо підняла голову:

– Ні. Дякую. Пішки дійду! Мені не дуже далеко.

Але, скоса все ж подивилася на водія «А нічого так, симпатичний хлопець», подумав вона.

Хлопець, то чи помітивши Маринчиний погляд, чи то йому так сподобалися її ніжки, що він вирішив не відставати:

– Ви не бійтеся, я ж від щирого серця. Я не нахабний, приставати не буду.

«Чобітки у мене хороші», – подумала Марина і зітхнула, – «що їх за такою вогкості тягати. Коли ще такі дорогі купити зможу».

Махнула рукою і сіла в машину. Чотири кварталу проїхали за п’ять хвилин. У машині було тепло, грала легка музика і виходити зовсім не хотілося.

А хлопець, просто змій-спокусник якийсь. Як фокусник витягнув, звідки то пляшку коньяку і шоколадку, чарочку з бардачка дістав.

Мені, говорить не можна, я за кермом, а ось тобі від застуди треба б чуть-чуть. Посидимо п’ять хвилин, познайомимося.

Ось знала ж, що не можна в машину сідати. Які там п’ять хвилин! Година пролетіла, як хвилинка.

І так Маринці добре було, що знову вона забула, що додому їй треба. І далі б сиділи, а вірніше лежали, та тільки в віконце машини хтось наполегливо постукав.

Одяглися швидко, водій дверцята відкрив, а там Славік, чоловік Маринчині. Водія він не зачепив, знав, що не його це вина. І Маринку на вулиці не зачепив. А вдома не витримав.

– Славік, ну за що знову, ну пробач, я ж люблю тільки тебе, рідний, не гнівайся…

А Славік дверима грюкнув і пішов. Значить, знову тиждень-другий додому приходити не буде.

А потім, як завжди, повернеться. Любить він її. Любить.

Фото ілюстративне з вільних джерел.

facebook