Я заміжня. Ми з Петром маємо дитину, живемо в селі на Чернігівщині, разом три роки.
Спочатку спільного життя в нас із чоловіком були конфлікти. Рік ми жили у моїх батьків. Але згодом чоловік захотів переїхати до своїх родичів. І ми вже сім місяців живемо у рідні Петра.
У моєї мами була звичка обговорювати мої проблеми з чоловіком із подругами. Коли я їй про це говорила і наголошувала, що мені це неприємно, що це не правильно, вона ображалася, казала, що нічого такого, що мені б могло нашкодити, не робить.
Родичі чоловіка, з якими ми зараз живемо, теж не цукор, але зараз мова не про них.
Три місяці тому між нами з чоловіком стався конфлікт, і я поїхала до батьків. Мама сказала, щоб я розлучилася з Петром. Але я не готова до розлучення. Все-таки у нас дитина. Я не послухала маму.
Вона казала про мого чоловіка, що ми часто не знаходимо спільної мови і що він нічого не робить, не забезпечує мене з дитиною як належне. Пізніше із чоловіком ми помирилися. Але мама з моменту нашого примирення зі мною не розмовляє. Вже три місяці!
Про мого чоловіка хочу сказати, що він для мене попри все – найкращий, я його кохаю. Єдина проблема – він не хоче жити окремо, орендувати. Точніше, немає можливості, бо я в декреті, а у чоловіка маленька зарплата.
У мами ж я єдина дитина, вона б могла мені й допомогти. Так були моменти, допомагала мені мама. Правда потім дорікала, що ми без неї прожити не можемо самі. Хто з нас правий? Жити мені далі з моїм Петром чи послухатися мами?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
