Рік той був досить жарким і посушливим, і тому ми з батьком вирішили поїхати до бабусі у село раніше, ніж звичайно.
Затримуватися ми там не збиралися, бо бабуся була людиною доброю але з твердим характером і довго у неї було досить важко. Вже через кілька днів вона починала бурчати з приводу і без нас намагалася «дресирувати». Закинувши в машину все потрібне, ми покинули місто.
Село нас зустріло запахами свіжоскошеної трави та коров’ячого аромату. А бабуся домашнім квасом та пиріжками з цибулею та яйцем. Швидко перекусивши, бабуся нас одразу взяла в оборот та відправила до городу на грядки.
Скажу, що садила вона, наче на п’ять років уперед. Соток 20 картоплі, по сім грядок моркви, цибулі, і ще безкрайня кількість овочів. І як тільки вона з цим усім управлялася? Не зрозуміло. Швидше за все, працювала звичка готувати про запас, та й землю закидати було шкода.
У городі вже хтось працював. Підійшовши ближче, я побачила жінку. Я її знала, вірніше лише прізвисько «Синявка». Неодноразово я зустрічала її раніше біля магазинних сміттєвих ящиків і блукаючою без діла селом.
На вигляд їй було близько 50 років, одягнена вона була не охайно: коротке сальне волосся, запрана і місцями дірява зимова кофта, явно чужі, чоловічі штани, що віджили своє важке життя, калоші та теплі шкарпетки. Не зважаючи на 30 градусів спеки, їй було так комфортно. Вона, не звертаючи на нас увагу, продовжувала досить спритно прополювати картоплю.
Жила вона в селі вже років з п’ять і була бездомною. Звідки вона, ніхто не знав. Ночувала вона то в одному занедбаному будинку, то в іншому. На що жила, також невідомо.
Часто вона наймалася на чоловічу роботу: дров наколоти, води натягати. Мабуть, і зараз її бабуся найняла для прополювання. Хмільною її не бачили, але віддуте обличчя і тиха, малозрозуміла мова поставили тавро. Так і звали – Синявка.
Прополювати було складно. Пекельна спека, павуки і комарі так і чекали моменту, щоб поласувати міськими ласощами, та й трава була дрібна і не хотіла висмикуватися без моркви.
Через годинку ми з батьком вирішили перепочити і присіли в тіні. Синявка продовжувала вперто працювати з бравою завзятістю. Батько зайшов у будинок, виніс холодного квасу і запропонував працюючій жінці.
Вона ніби навіть і не повірила, що це їй. З легкою настороженістю вона взяла склянку, швидко її осушила і, подякувавши, повернулася до роботи. Через 2 години роботи з морквою було покінчено. Грядки були чисті, хоч і місцями моркви теж у рядках не було — давалася взнаки моя недосвідченість.
Бабуся накрила нам на вулиці стіл. Салат з огірків і помідор, окрошка і знову пиріжки з цибулею та яйцем. Я жадібно накинулася на їжу, батько ж пішов кликати до столу робітницю. Вона весь час мовчала, і іноді піднімала збентежені очі на когось із нас.
Час був годин 7 вечора. Батько сходив у магазин за розливним і під незадоволений погляд бабусі вирушив у город, у приємну прохолоду дерев. Синявка відмовилася складати йому компанію та продовжила працювати. На мій великий подив, батько взяв сапку і пішов їй на допомогу.
За кілька годин, коли вже почало темніти, вони закінчили майже половину городу. З городу чулися жарти тата і приглушений сміх його колеги. Вона отримала розрахунок за робочий день від бабусі та пішла до себе.
Наступного дня я прокинулася о 10-й годині. Бабуся клопотала на кухні, батька не було. Побачивши мене, бабуся з ходу почала бурчати:
– Виспалася? – спитала вона у мене, і, не дочекавшись відповіді, продовжила. – Ще б не виспалася, а батько з ранку вже на городі Синявці допомагає. Здалася вона йому. Я кому платити буду? Синові? Працювала б та працювала, ні, поліз. А в мене паркан на городі впав. Ставити треба.
Я вийшла в город до батька та здивувалася. Синявка була в старенькому, але чистому сарафані, на голові акуратно пов’язана хустка. Тільки калоші були ті самі. Батько спритно орудував сапкою і розповідав свої армійські байки.
Цілий день вони працювали на городі разом, і до кінця робочого дня я вже почула і її голос. Вона активно вела розмову. Увечері з городом було покінчено, і батько урочисто обіцяв узятися завтра до паркану.
Яким же було моє здивування, коли третього дня я побачила батька в компанії Синявки. Він заливав цемент, а вона активно йому в цьому допомагала. На запитання бабусі “Навіщо її покликав?” він просто відповів “На допомогу”.
І переконав бабусю, що сплатить за роботу сам. На п’ятий день нашого «відпочинку» я вже знала, що її звуть Василина і побачила, що вона працювала нарівні з батьком.
Вона спритно орудувала молотком при будівництві паркану, хвацько залізла на сарай, коли міняли дах, і навіть давала татові поради щодо будівництва. Увечері бабуся раптом потепліла і запросила Василину до лазні.
Яка ж я була здивована! Василина вийшла з лазні рум’яна, усміхнена, зовсім інша людина. Неможливо було впізнати в ній ту замарашку, яка ще недавно працювала у бабусі на городі.
У неї було коротке, але дуже блискуче, здорове волосся, шкіра засмагла, чиста і сяюча. А усмішка була настільки щирою, що миттю всіх обеззброїла.
Бабусин сарафан вигідно підкреслював постать жінки, ніби був пошитий якраз під неї. Здавалося, що вона разом залишила в лазні щонайменше десяток років. Ми всі обімліли.
Бабуся швиденько накрила на стіл і дістала зі своїх запасів пляшку червоненького. Тут Василина не стала відмовлятися і залпом випила половину склянки.
Цілий вечір вони просиділи з татом на вулиці. Бабуся активно вела допит жінки про її життя. З’ясувалося, що вона багато років прожила з матір’ю десь у під Києвом. Матері не стаало, а із заміжжям не склалося. Жінка не могла мати діток.
Чоловіки, як тільки про це дізнавалися, одразу зникали без сліду. Квартира матері залишилася їй з братом, але брат спочатку свою частину спустив, а потім сестру загнав у кредити. Квартиру забрали пристави. І тоді вона поїхала на заробітки в наші краї та так і залишилася.
Наступного дня батько пішов до Василини. Їй треба було готувати будинок до зими, і батько запропонував їй свою допомогу. Будинок був багато років покинутий, вимагав багато сил та часу. Я ж у справах поїхала на кілька днів у місто.
Через два тижні я вирішила їхати по батька. Відпустка його закінчувалася, а він ніби й забув про це.
У бабусі я батька не застала.
– На рибалці,- повідомила бабуся, і вкрадливим голосом додала – з Василиною. Ти тільки не лізь до нього. Я вже давно його таким не бачила. Цвіте чоловік! Як мамки твоєї не стало, вже більше 10 років минуло, а він сам по собі жив. А тут на тобі – Вася, хто б міг подумати? – закінчила вона.
Увечері повернувся батько. У відрі хлюпалися карасі та плотва, а поруч із ним йшла сяюча Василина. Батько ніби забув зовсім про те, що його відпустка закінчується і навіть засмутилася.
Настав останній день, батько збирався додому. Василина не прийшла. Бабуся заставила багажник зимовими заготовками і, здавалося, що дуже хвилюється і хоче щось сказати. Але не наважувалася. Коли ми сиділи в машині, вона зазирнула у вікно автомобіля, і невпевнено запитала:
– А з Василиною попрощався? Що я скажу їй?
– А нічого не треба говорити, мамо! – відповів він, – я її з собою забираю! — і підморгнув бабусі. Я посміхнулася, радіючи за тата.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
