Рік вони жили у мене, чоловік, жінка і двоє дітей. Вони все втратила на Херсонщині, тому я ні копійки з них не брала, навіть за комунальні. Все сама тягла, аби людям допомогти, діти ж у них. Але про все по-порядку.
Розповім історію, яка сталася зі мною, можливо, почую від вас поради чи просто слова підтримки. Бо я чесно розгублена і навіть не знаю, чи правильно робити так, як я збираюся.
Отже, звуть мене Валентина Павлівна, живу я в райцентрі на Вінничині. Я вдова вже давно, але мешкаю сама в трикімнатній квартирі.
У мене є дочка, але Катерина вийшла заміж в село в іншу область, стала мамою чотирьох дітей. Ми дуже рідко бачимося, а коли є можливість я ще й стараюсь їй грошима допомогти, бо їм там скрутно, роботи мало, вона в сільському будинку культури працює, а чоловік підробітками перебивається.
Отже я газдую, як не стало мого Микити, сама. Не легко утримувати самій трикімнатну квартиру, підтримувати все в порядку. Але у мене четверо онуків, я хочу колись пізніше її продати, собі взяти однокімнатну і розділити між ними гроші, які лишаться – зробити ось такий подарунок від бабусі.
А поки живу сама. Тобто жила кілька років. А трохи більше року тому запросила до себе жити одну родину з дітьми з Херсонщини. Вони втратили домівку і все що мали, приїхали в наше місто у пошуках миру й нового життя.
Мені про Олену й Миколу сказала моя подруга, що працює в соціальній службі.
Рік вони жили у мене, чоловік, жінка і двоє дітей. Вони все втратила на Херсонщині, тому я ні копійки з них не брала, навіть за комунальні. Все сама тягла, аби людям допомогти, діти ж у них.
Люди вони виявилися порядні, хороші, дітки виховані, чемні, все мені допомагали. Мені аж сподобалось ось так жити – великою родиною.
Ми з Оленою по черзі або разом готували, Микола мені в квартирі все полагодив, де потрібна була чоловіча рука. Вони щось купували на стіл, а більше мені й не треба було.
І ось у вересні вони сказали, що зʼїжджають. Виявляється, ще майже рік тому, щойно переїхали в наше місто, вони купили собі квартиру в новобудові на збереження, які мали.
Весь час, поки в мене жили, робили там ремонт, але мовчали про це. І ось тепер все готово і вони житимуть там. До того, на першому поверсі того ж будинку, де їхня квартира, вони відкрили кав’ярню і запрошую мене в гості, завжди будуть мені раді.
Тобто тепер вони – власники квартири і маленьке кафе відкрили. У мене просто ослів нема. Не можна було сказати??? Я ж думала, вони бідні! Обігріла, прийняла, годувала!
І ось якими насправді вони виявились дволикими і непорядними. Мали змогу – хоча би щось платили мені за проживання, хоч якихось 5 тисяч на місяць! Але ж навіть не запропонували ні разу! Щоправда, купили мені нову пральну машинку, коли виселятися.
Але мені якщо чесно цього замало. І здоров’я у мене вже не дуже, і дочці хочеться більше допомагати. Тому я налаштувалася на серйозну розмову з колишніми квартирантами.
Хочу звернутися до їхньої совісті і людяності і попросити платити мені на місяць 10 тисяч гривень. Для мене це великі гроші і підтримка, я би так зажила. А для них, думаю, це дрібниці.
Скажіть, це слушна ідея? Допоможіть мені, будь ласка, добрати правильні слова і аргументи для розмови з Оленою і Миколою! Заздалегідь дякую! Всім нам бажаю добра і миру!
Автор – Олена М., Вінницька область
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.