Рік я прожила в Німеччині в Кельні і заробила нормальні, скажу вам, гроші. Бо пішла працювати, а не сиділа виключно на виплатах. Але повернулася в Бровари і розповіла на радості про зароблене рідні на свою голову. Дарма я це зробила!
Минулого тижня я повернулася з Німеччини, де мені вдалося за цей майже рік, що я провела там, дещо заробити. Шкільна подруга живе з сім’єю в Кельні вже десять років, зайнята у туристичному бізнесі, кликала кілька разів: їй, буває, потрібні гіди зі знанням слов’янських мов.
А я добре знаю українську, яка у тренді тепер, і Кельн вивчила за той час, поки Таня там. У запасі у мене польська та чеська, вчу ось іспанську про всяк випадок. Та й не “на випадок”: мені до душі вчитися.
Але річ не в цьому. Просто раніше я була у Тані кілька разів, але так, на тиждень, світ побачити, картинку поміняти і з подругою побути. Від запрошень попрацювати відмовлялася: причин вистачало. А зараз ось чоловік сам підштовхнув, щоб узяла нашу Оленку та поїхала. Мовляв, йому спокійніше, коли дитину не лякають сирени тривог.
Так, працювати мені, щиро скажу, було цікаво. І донечка там жила в безпеці, оточена турботою і ніжністю. У Тані й Вольфганга двійнята Соня й Йоганес майже її ровесники, тільки на рік старші. Вони говорять українською також, щоправда, вже з акцентом, але чітко, розбірливо.
І німецької вчили нашу Оленку у два рота і чотири руки, адже їй багато предметів треба було дати в руки, показати, намалювати – для наочності. Тож через кілька місяців донька справді заговорила. Тепер ось своїх тутешніх подружок-друзів почала вчити. І все б добре, але – як же без цього “але”?
Скажу вам: якби не безперервна туга за чоловіком і батьківщиною, близькими людьми, то ми набагато довше змогли там жити. А так я більше не змогла. Ось ми й повернулися. І я сама створила на свою голову проблему.
Звісно, одразу ж поїхали в село до батьків. А там же море рідні, знайомих – мало не весілля закотили. Ну, не весілля, але намет і гірлянди лампочок були. Людям свята хочеться, хоч і такі часи складні. Я привезла багато подарунків рідним, близьким. Раділи ми всі, співали, жартували, обмінювалися новинами.
З простоти душевної хтось за столом поцікавився, скільки ж умовних одиниць я заробила і відклала, коли так щедро презенти роздаю.
Насправді заробила я не так багато. Екскурсії рідко бували на цілий день або з виїздом на уїкенд, по буднях я зайнята була всього кілька годин, так підшукала ще віддалену роботу з перекладами текстів, оплата теж у євро, але не погодинна, а за кількістю знаків.
Подруга з чоловіком запросили нас жити у себе. Не хотіли брати з нас плату, але я переконала їх, що свою частину вартості їжі та комуналки вноситиму.
Так і вдалося мені зібрати на сувеніри та й відкласти на рахунок кілька тисяч євро. Сума не казкова, але досі вдома понад тисячу євро я не заробляла. От і відчула себе власницею незліченного багатства. І на радощах я розтріпала рідні про ці гроші. Як же тепер шкодую!
Головне – знаю, що гроші тишу люблять. І що поширюватися про доходи не прийнято. Але само собою якось вирвалося.
Вже наступного дня почали телефонувати родичі з проханнями позичити кілька сотень євро. Тим на ремонт треба, той хоче машину поміняти, якраз підвертається майже нова, але, біда – трьохсот євро не вистачає. І кожен частинами обіцяє віддавати.
Чули б ви, скільки образи звучало в їхніх голосах після моєї відмови! І чому я не змогла втримати язика за зубами? І що тепер робити? Як краще це все розрулити?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.