fbpx
життєві історії
Роман ближче шостої побіг до магазину за деякими продуктами, а коли повернувся, був не один. Я відчинила йому двері і отетеріла від здивування. – Як можна бути такою легковажною матір’ю? Ось, залишила таке янголятко на морозі, і зникла. – Богданчик став нашим подарунком на Різдво. Мені тоді було 35, а Роману 40. Лікарі одразу після весілля мені сказали: “На жаль, але мамою ви не станете”

Роман ближче шостої побіг до магазину за деякими продуктами, а коли повернувся, був не один. Я відчинила йому двері і отетеріла від здивування. – Як можна бути такою легковажною матір’ю? Ось, залишила таке янголятко на морозі, і зникла. – Богданчик став нашим подарунком на Різдво. Мені тоді було 35, а Роману 40. Лікарі одразу після весілля мені сказали: “На жаль, але мамою ви не станете”

***

Мого сина звуть Богданчик, він наш подарунок на Різдво. Ще 10 років тому чоловік пішов в магазин за новорічними прикрасами, а повернувся не один, а з малятком.

Я здивувалася, запитала в чому ж справа, а він відповів, що трохи пізніше все пояснить. Дав мені потримати малюка, а сам з речами пішов на кухню.

Ми з ним залишилися наодинці, я вперше тримала чарівного новонародженого, він так солодко спав, що просто не передати словами. Через мить прийшов чоловік.

Роман нервовий каже, що ж вона за матір . Виявляється, він по приходу додому, помітив коляску, на вулиці стояла темрява, він подивився, що всередині було немовля. Думаю, може зараз вийде з під’їзду матуся, але, почекавши 10 хвилин, нікого не знайшлося.

Роман не знав, як бути, адже холодно було і темно, а малюка залишати на вулиці не хочеться, совість не дозволить.

Ми з чоловіком не знали, що робити. Раптом подзвонили в двері. Зайшли батьки чоловіка і остовпіли від побаченого. Ми пояснили, що за ситуація. Вони порадили звернутися в поліцію.

Хоча якось не хотілося відмовитися від нього. Раптом ми з чоловіком подивилися один на одного і вирішили залишити чадо собі, законно усиновивши.  Мені було 35, чоловікові 40. У нас було все необхідне: і робота була, і будинок, і дача, але ось мені лікарі сказали, що я ніколи не зможу стати матір’ю.

Лікар довго намагався заспокоїти мене, я годинами ревіла, як ненормальна. Але він порадив усиновити, тим самим зробити добро і для себе, і для цієї дитини.

Я розуміла, що він має рацію, просто я боялася не полюбити, а потім і зовсім мучитися через це.

Довго я міркувала, але роботи було настільки багато, що я навіть забула про дітей. І ось через роки Бог відправляє мені сина, це ж доля!

Ми почали відчувати себе батьками, чоловік почав ремонтувати дитячу, а я поралася, купувала все необхідне для нього. Богданчик ріс здоровим, щасливим, ми всі його дуже любили, я навіть не відчуваю різницю, він став для мене рідним.

А через деякий час ми удочерили дівчинку Василинку, якій було 3 роки. Тепер мені незрозуміло, як ми могли стільки років жити без дитячого сміху!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page