Роман так гарно мені писав, що я вже дні рахувала до нашої зустрічі. Побачення мало відбутись біля Оперного театру в центрі Львова. Я ретельно готувалась: зачіска, макіяж, навіть туфлі нові придбала. Ось настав день “Х”. Заскочу трішки наперед – тікала зі швидкістю київського метро.
Давно це було. Я тоді випадково (хлопець лайкнув мою світлину) познайомилася з Романом. Ми довго переписувалися, а одного дня він наважився і запропонував зустрітися. Жили ми обоє у Львові, але в різних районах.
Поспілкуватися і прогулятися вирішили по центрі. На побачення Роман прийшов в яскраво-синій сорочці, капелюсі з великими крилами, через що був схожий на якогось циганського барона, який загубився від свого табору.
В центрі біля оперного купа кіосків з усякою всячиною. Підходжу окуляри простенькі від сонця купити. І тут полетіли від нього питання, навіщо мені окуляри, чому і що сонце не так вже яскраво світить.
Дістаю гаманець розплатитися, але він сказав, що заплатить сам. Я ж чоловік, пафосно сказав Роман. І почав торгуватися. Завзято. Збиваючи копійчану ціну в два рази. Я розгубилася.
І стала від покупки відмовлятися, кажучи, що він правий, сонечко опівдні не так вже й світить… Соромно.
Я вже без настрою. Йдемо. Я слухаю його дивні історії.
Бла-бла-бла, а я вже починаю думати про те, що наша зустріч була помилкою. Шукаю причину, як би віддалитися від нього, а він читає мені свої вірші. До речі вірші непогані.
В кафе, що були як гриби розкидані в центрі міста, ми не зайшли. Купили водички. Тут мій кавалер починає шукати убиральню.
Так ось же кажу, а він впирається – дорого.
– Що за неподобство в самому центрі міста…
Пройшли ще з кілометр, знайшли. Не пам’ятаю дешевше було… Я спочатку залишилася біля входу, потім думаю, забіжу теж носик попудрити. І що я бачу… Стоїть мій кавалер біля каси і щиро мотає папір.
Жіночка в віконці вже починає обурюватися, а він мовчки все мотає… Роблю вигляд, що його не знаю, швидко біжу на сторону “ж”. Я страшенно довго сміялася. Туш потекла.
Думаю, добре якщо він ще, так би мовити на “м” стороні, вискочу і швидко побіжу. Ну його. А не вийшло.
Він уже чекав мене біля входу. І простягає ніби так і треба, мені змотаний сіренький папір і говорить поклади в сумку.
Розлучилися ми з Романом дуже швидко, можна сказати миттєво.
Я раптом згадала, що у мене “термінові справи”. І зі швидкістю київського метро стрибнула в таксі. Рулончик “обухівського” залишився у мене…
Він телефонував мені потім, але мені весь час “ніколи” було.
До слова, зараз Роман відомий, нехай у вузьких колах поет. Пару тонких книжок видав. Пісні співає…
Ось такі справи…
Фото ілюстративне
