Роман вважав, що 15000 на господарство мають вирішити всі проблеми, і щиро не розумів, чому Яна виглядає такою нещасною. — Гроші є, діти взуті, чого тобі ще треба? — запитав він, не помічаючи, як вона здригнулася.
Яна дивилася у вікно на сіре небо і відчувала, як кожна клітина її тіла кричить про втому. Це був той самий стан, коли хочеться просто зникнути, розчинитися в повітрі або стати невидимкою. Вона ніколи не думала, що роль матері стане для неї таким важким випробуванням, яке забирає всі сили без залишку.
Раніше її життя було наповнене планами, подорожами та тишею, яку вона так цінувала. Тепер же тиша стала розкішшю, доступною лише в ті рідкісні хвилини, коли діти нарешті засинали.
Усе почалося з великих сподівань. Коли вони з Романом вирішили стати батьками, їм здавалося, що це буде чудова пригода. Вони малювали в уяві ідеальні картинки сімейних вечорів, прогулянок у парку та дитячого сміху. Проте реальність виявилася набагато прозаїчнішою і виснажливою. Кожен день перетворювався на нескінченний марафон обов’язків, де не було місця для особистих потреб Яни.
Одного ранку вона прокинулася від чергового крику в сусідній кімнаті. Максим і Софійка знову щось не поділили. Яна заплющила очі, намагаючись відтягнути момент виходу з ліжка.
— Роман, ти можеш до них підійти? — тихо запитала вона чоловіка, який уже збирався на роботу.
— Я вже запізнююся на зустріч, кохана. Ти ж знаєш, сьогодні важливий день.
— Кожен день важливий, але я вже на межі.
— Просто нагодуй їх, вони заспокояться. Побачимося ввечері.
Роман пішов, залишивши її наодинці з хаосом. Яна повільно піднялася, відчуваючи важкість у кожному кроці. У кухні на неї чекала гора брудного посуду і розкидані іграшки. Максим підбіг до неї і почав тягнути за домашній халат.
— Мамо, де моя синя машина? Я не можу її знайти!
— Подивися в кошику, Максимку.
— Там її немає! Ти її сховала!
— Я нічого не ховала, просто пошукай краще.
У цей час Софійка почала плакати, бо її лялька залишилася без черевика. Яна відчула, як усередині закипає роздратування. Вона намагалася вдихнути глибше, щоб не зірватися.
— Мамо, я хочу млинці! — вигукнув син.
— Сьогодні буде каша, у мене немає часу на млинці.
— Але я не хочу кашу! Вона несмачна!
Яна мовчки почала готувати сніданок, ігноруючи постійні скарги дітей. Вона ловила себе на думці, що материнство, можливо, зовсім не для неї. Вона любила своїх дітей, але ця любов була перемішана з глибоким розчаруванням у власному житті. Їй здавалося, що вона втратила себе, свою особистість, ставши просто функцією, яка забезпечує чужий комфорт.
День минав повільно. Прогулянка на майданчику стала черговим випробуванням. Інші мами здавалися такими щасливими, вони обговорювали успіхи своїх малюків, рецепти та нові покупки. Яна ж сиділа осторонь, намагаючись просто не заснути на лавці.
— Виглядаєш втомленою, — підійшла до неї сусідка Олена.
— Так, ніч була важкою.
— Ой, це минеться. Насолоджуйся моментом, вони так швидко ростуть.
Яна лише вимушено посміхнулася. Фраза про насолоду моментом викликала в неї лише роздратування. Як можна насолоджуватися постійним незадоволенням і шумом?
Повернувшись додому, вона спробувала зайнятися своїми справами, поки діти гралися. Але тиша тривала недовго.
— Мамо, Максим мене штовхнув!
— Вона сама почала, вона забрала мій олівець!
Яна зайшла в кімнату і побачила розкидані речі та розмальовані стіни.
— Скільки разів я казала, що на стінах малювати не можна? — її голос затремтів.
— Ми просто хотіли зробити тобі подарунок, — прошепотіла Софійка, опустивши очі.
— Подарунок? Тепер мені доведеться це відмивати замість відпочинку. Ідіть у свою кімнату.
Діти пішли, а Яна сіла на підлогу серед безладу. Вона згадала своє колишнє життя. Робота в офісі, де її цінували як фахівця, кава з подругами, вечори з книжкою. Тепер її головним досягненням було те, що всі нагодовані та вдягнені. Вона відчувала себе в пастці, яку сама ж і створила.
Коли Роман повернувся додому, він застав Яну в тому ж стані.
— Чому вдома такий безлад? І що з вечерею?
— Я не встигла.
— Весь день була вдома і не встигла приготувати вечерю?
— Ти навіть не уявляєш, як це бути з ними цілий день. Вони постійно ниють, щось вимагають і сваряться.
— Це ж просто діти, Яно. Ти занадто все ускладнюєш. Моя мати виховувала трьох і встигала все.
— Тоді йди і виховуй їх сам, якщо це так просто!
Ця розмова стала початком великої сварки. Роман не розумів її болю, а вона не могла пояснити, чому відчуває таку порожнечу. Вона відчувала, що її не чують, що її почуття знецінюють.
Наступні дні були схожі один на одного. Яна намагалася бути ідеальною мамою, але все частіше зривалася на крик. Потім вона відчувала провину, обіцяла собі бути спокійнішою, але чергова розлита склянка соку або каприз через колір тарілки знову виводили її з рівноваги.
Одного разу вона зателефонувала своїй матері.
— Мамо, мені здається, я погана мати.
— Що ти таке кажеш, доню? Ти чудова.
— Ні, я не відчуваю того щастя, про яке всі говорять. Я просто хочу втекти.
— Це просто втома. Відпочинь, і все минеться.
Але відпочити не було можливості. Роман постійно працював, а бабусі жили далеко. Яна залишалася сам на сам зі своїми думками. Вона почала помічати, що діти стали ставитися до неї з побоюванням. Вони рідше підходили обійняти її, частіше закривалися у своїй кімнаті. Це завдавало їй ще більшого болю, але вона не знала, як змінити ситуацію.
Вечорами, коли в домі нарешті ставало тихо, Яна дивилася на сплячих Максима і Софійку. Вони виглядали такими беззахисними і милими. У такі моменти вона відчувала ніжність, але разом з нею приходив страх перед наступним днем. Страх перед новим циклом скарг, безладу і власного безсилля.
Вона почала шукати відповіді в інтернеті, читала форуми, де жінки ділилися схожими історіями. Виявилося, що вона не одна така. Багато хто відчував те саме, але боявся зізнатися в цьому вголос, щоб не отримати осуд від суспільства. Це дало їй невелике полегшення, але не вирішило проблему.
Одного разу під час вечері Максим знову почав капризувати.
— Я не буду це їсти, воно виглядає дивно.
— Це звичайна запіканка, Максимку. Спробуй хоч шматочок.
— Ні! Я хочу піцу!
— У нас немає піци.
Софійка підтримала брата і теж відсунула тарілку.
— Мамо, ти сьогодні зла, — раптом сказала донька.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Яна замовкла, дивлячись на маленьку дівчинку.
— Чому ти так думаєш?
— Ти ніколи не посміхаєшся. Ти тільки кажеш нам, що робити і чого не робити.
Яна вийшла з кухні, не сказавши ні слова. Вона зайшла у ванну і зачинилася там. Сльози самі покотилися по щоках. Вона зрозуміла, що діти бачать у ній не люблячу маму, а втомлену і роздратовану жінку, яка постійно чимось незадоволена. Але як вона могла дати їм радість, якщо сама була порожньою всередині?
Роман постукав у двері.
— Яно, що сталося? Діти налякані.
— Я більше так не можу, Романе. Мені потрібна допомога.
— Яка допомога? Я ж заробляю гроші, забезпечую вас усім необхідним.
— Мені не потрібні гроші, мені потрібен простір. Мені потрібно згадати, хто я є.
— Ти мати, це твоє головне покликання.
Ці слова стали останньою краплею. Яна зрозуміла, що чекати підтримки від чоловіка марно. Він жив у своєму світі, де жінка була лише додатком до сімейного затишку.
Минали тижні. Яна намагалася знайти баланс. Вона почала виділяти собі хоча б годину на день, коли ніхто не мав права її турбувати. Вона виходила на прогулянку сама, слухала музику або просто сиділа в парку. Це допомагало на короткий час, але повернення додому знову занурювало її в ту саму атмосферу.
Діти продовжували вимагати уваги. Максим став ще більш некерованим, намагаючись у такий спосіб привернути до себе увагу матері. Софійка ж, навпаки, стала замкненою. Яна бачила, як руйнується їхній зв’язок, але не мала внутрішнього ресурсу, щоб його відновити.
Одного разу вона зустріла давню подругу, яка ще не мала дітей.
— Яно, ти так змінилася. Де твоя енергія?
— Вона залишилася в підгузках і немитому посуді.
— Невже все так погано?
— Знаєш, я часто думаю, що якби я могла повернутися назад, я б обрала інший шлях.
Подруга здивовано подивилася на неї.
— Ти серйозно? Але ж діти — це сенс життя.
— Це гарна фраза для листівок. Насправді це важка робота без вихідних і відпусток. І найстрашніше те, що ти не маєш права на помилку.
Яна повернулася додому і побачила, що діти знову щось розбили. Цього разу це була її улюблена ваза, яку вона привезла з подорожі. Вона не стала кричати. Вона просто почала збирати уламки, відчуваючи повну байдужість.
— Мамо, вибач, ми випадково, — прошепотів Максим.
— Все гаразд. Це всього лише річ.
Вона зрозуміла, що їй уже байдуже навіть на власні речі. Її емоції вигоріли дотла. Вона продовжувала виконувати свої обов’язки автоматично, наче робот. Роман помітив зміни в її поведінці, але сприйняв це як спокій.
— Бачиш, ти нарешті навчилася справлятися, — сказав він якось увечері.
Яна нічого не відповіла. Вона знала, що цей спокій — це лише оболонка, за якою ховається глибока депресія і неприйняття свого життя. Вона продовжувала жити заради дітей, бо відчувала відповідальність, але в її серці не було місця для радості.
Кожен вечір вона засинала з надією, що наступний день буде іншим, але все повторювалося знову. Постійне ниття дітей, їхні нескінченні запитання та вимоги стали для неї фоновим шумом, від якого неможливо втекти. Вона відчувала себе чужою у власному домі, серед людей, яких мала б любити понад усе на світі.
Іноді вона дивилася на інші сім’ї і намагалася зрозуміти, що з нею не так. Чому вони виглядають задоволеними, а вона — ні? Можливо, вона справді не була створена для цього? Можливо, є жінки, яким протипоказано ставати матерями, попри суспільні очікування?
Ці думки не давали їй спокою. Вона відчувала себе зрадницею стосовно своїх дітей, які ні в чому не винні. Вони просто діти, вони потребують любові та терпіння. Але де взяти це терпіння, якщо внутрішній резервуар порожній?
Яна намагалася розмовляти з Романом ще кілька разів, але результат був той самий. Він вважав її претензії примхами та ознакою слабкості. Для нього життя було зрозумілим і лінійним: робота, дім, діти. Він не бачив тих внутрішніх метань, які розривали її на частини.
Одного разу, сидячи на кухні пізно вночі, Яна зрозуміла, що так тривати більше не може. Вона має знайти вихід, інакше вона просто зникне як особистість. Вона почала думати про те, щоб піти на роботу, хоча діти були ще маленькими. Це могло б стати її порятунком, можливістю знову відчути себе корисною не лише як мама.
Але страх осуду з боку чоловіка та родичів зупиняв її. Вони скажуть, що вона кидає дітей, що вона егоїстка. І вона знову поверталася до свого звичного кола обов’язків.
Життя тривало, дні складалися в місяці. Максим пішов до садочка, Софійка теж. Здавалося б, у Яни з’явилося більше вільного часу, але це не змінило її внутрішнього стану. Порожнеча нікуди не зникла. Вона все так само відчувала втому і роздратування від кожної дрібниці.
Материнство стало для неї не даром, а випробуванням, яке вона не була готова проходити. Вона навчилася приховувати свої почуття за маскою турботливої мами, але всередині вона залишалася тією самою самотньою жінкою, яка мріє про тишу і свободу.
Ця історія не про героїзм і не про подолання труднощів. Це історія про реальність, яку часто замовчують. Про те, що не кожна жінка знаходить щастя в материнстві, і про те, як важко нести цей тягар, коли тебе не розуміють найближчі люди.
Яна продовжує свій шлях, щодня борючись із власними почуттями. Вона любить своїх дітей, але ця любов гірка, змішана з сумом за втраченим собою. Чи зможе вона колись знайти мир у своїй душі? Чи знайде сили змінити своє життя, не зважаючи на чужу думку? Відповіді на ці питання поки що немає.
Кожна людина має право на свої почуття, навіть якщо вони не вписуються в загальноприйняті рамки. Іноді просто визнати проблему — це вже перший крок до її вирішення, але цей шлях довгий і тернистий.
Чи відчували ви коли-небудь щось подібне у своєму житті, коли очікування зовсім не збігалися з реальністю? Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях свою думку або поділіться власним досвідом, адже це надзвичайно важливо для нас усіх — знати, що ми не самотні у своїх переживаннях.
