– Романе, що сталося? Чому Світлана так відреагувала? – запитав я, стоячи у їхній захаращеній вітальні, тримаючи в руках пакет із гостинцями.
Роман зітхнув і потер скроні, ніби шукаючи слова.
– Вадиме, вибач, але тобі краще піти, – сказав він тихо, уникаючи мого погляду. – Світлана… вона не любить, коли хтось приходить без попередження. Їй зараз незручно.
— Незручно? — я відчув, як у мені закипає роздратування. — Я їхав три години, щоб тебе побачити, а ти мене виганяєш через те, що в квартирі безлад?
— Це не просто безлад, — Роман знизав плечима, його голос був сповнений безпорадності. — Для неї це важливо. Вона пішла в кімнату і… вона засмучена. Давай іншим разом, гаразд? Попередь наступного разу.
— Серйозно? — я не міг повірити своїм вухам. — Я твій друг, а не інспектор із санстанції! Мені байдуже, як виглядає твоя квартира!
— Я знаю, брате, — Роман поклав руку мені на плече. — Але я не можу її зараз залишити одну. Вибач.
Я лише кивнув, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок, і вийшов із квартири, залишивши пакет із гостинцями на столі.
Мене звати Вадим, мені тридцять вісім, і я досі не можу оговтатися від того, як закінчилася моя поїздка до друга дитинства, Романа. Я хотів зробити сюрприз, але замість радісної зустрічі отримав холодний прийом і відчуття, ніби я чужий. Ось моя історія.
Ми з Романом виросли в одному дворі в невеличкому містечку. Сиділи за однією партою, разом ганяли м’яча, ділилися мріями про майбутнє. Пам’ятаю, як ми, ще підлітками, сиділи на лавці біля будинку і планували, куди поїдемо після школи.
— Вадиме, я хочу в Київ, там життя кипить! — казав Роман, його очі горіли.
— А я, мабуть, у Львів, — відповідав я. — Там спокійніше, але теж круто.
— Домовились, за п’ять років зустрінемось і порівняємо, хто крутіший! — сміявся він.
Життя розвело нас по різних містах. Я вступив до університету у Львові, вивчав архітектуру, а Роман поїхав до Одеси, де познайомився зі Світланою. Вони одружилися, і в них одна за одною з’явилися три доньки — Аліса, Маша і маленька Зоя. Я ж зустрів Уляну, свою дружину, яка молодша за мене на сім років. Ми вирішили не поспішати з дітьми, насолоджуючись свободою і подорожами. Уляна любить повторювати:
— Вадиме, у нас ще купа часу. Давай спочатку побачимо світ!
— Згоден, — відповідаю я, і ми плануємо чергову поїздку.
З Романом ми підтримували зв’язок через соцмережі, але бачилися рідко. Його життя крутилося навколо сім’ї, а моє — навколо роботи і пригод із Уляною. Останні два роки ми взагалі не зустрічалися, лише переписувалися. І ось я вирішив зробити сюрприз — приїхати до нього в Одесу без попередження.
— Уляно, як гадаєш, Роман зрадіє? — запитав я, пакуючи рюкзак.
— Звісно, зрадіє! — усміхнулася вона. — Хто не любить сюрпризи від старих друзів?
— От і я так думаю, — сказав я, уявляючи, як ми з Романом сидимо в якомусь кафе, п’ємо пиво і згадуємо старі часи.
Я залишив машину вдома, бо сподівався, що ми з Романом підемо кудись разом, як колись. У поїзді я читав книгу, але думки були про зустріч. Я не бачив його доньок із часів, коли наймолодшій, Зої, було лише кілька місяців. Дорогою від вокзалу до їхнього будинку я зайшов у магазин і купив солодощі для дівчаток і пляшку червоненького для Романа зі Світланою. Загалом витратив 800 гривень, але воно того варте, подумав я.
Коли я дійшов до їхнього будинку, то ледь стримався, щоб не кинути камінчик у вікно, як ми робили в дитинстві. Але я чемно подзвонив у домофон.
— Хто там? — почувся голос Романа.
— Сюрприз! Це Вадим! — радісно відповів я.
На мить запала тиша, а потім двері відчинилися. Роман стояв на порозі, трохи здивований, але усміхнений.
— Вадиме, ти серйозно? — він потиснув мені руку. — Чого не попередив?
— Та який сюрприз, якщо попереджати? — засміявся я, заходячи в квартиру.
Вітальня була захаращена: іграшки, дитячі речі, пакети. Я пожартував:
— Романе, ви переїжджаєте, чи що?
— Та ні, — він усміхнувся. — Це просто діти. Сідай, зараз Світлана з дівчатками повернеться з прогулянки.
Ми почали розмовляти, але не встигли обмінятися й кількома фразами, як двері відчинилися. У квартиру вбігли три дівчинки, галасливі й радісні. Вони кинулися до Романа, обіймаючи його.
— Тату, ми бачили качок у парку! — кричала Аліса, найстарша.
— А я гойдалася! — додала Маша.
Роман розсміявся і представив мене:
— Дівчата, це дядько Вадим, мій найкращий друг. Скажіть “привіт”.
— Привіт! — хором відповіли вони, а Зоя сором’язливо сховалася за тата.
Тут я помітив Світлану. Вона стояла на порозі, тримаючи сумку, і дивилася на мене з явною розгубленістю. Я встав, щоб привітатися.
— Світлано, радий бачити! — сказав я, простягаючи руку.
Вона ледь кивнула, пробурмотіла “привіт” і швидко пішла в іншу кімнату. Роман зітхнув і пішов за нею. Дівчата почали гратися, а я залишився стояти, не розуміючи, що сталося.
Через кілька хвилин Роман повернувся, і його обличчя було напруженим.
— Вадиме, вибач, але тобі краще піти, — сказав він.
— Що? — я був приголомшений. — Чому?
— Світлана… вона не любить несподіваних гостей, — пояснив він. — Вона завжди прибирає перед приходом когось, а тут у нас безлад. Вона засмутилася.
— Та мені байдуже, який у вас порядок! — я намагався стримати роздратування. — Я приїхав до тебе, а не перевіряти чистоту!
— Я знаю, — Роман виглядав безпорадним. — Але для неї це важливо. Давай іншим разом? Попередь, і все буде нормально.
Я не знав, що сказати. Взяв рюкзак, залишивши гостинці на столі, і вийшов. У поїзді назад я прокручував усе в голові. Чому Світлана так відреагувала? Невже безлад у квартирі — це привід виганяти друга?
Коли я розповів усе Уляні, вона була здивована не менше.
— Вадиме, це якось дивно, — сказала вона, наливаючи чай. — Може, у Світлани якісь свої причини?
— Які причини? — знизав я плечима. — Я ж не чужий, я їхній друг!
— Може, вона соромиться? — припустила Уляна. — Є люди, для яких порядок — це як їхня репутація.
— Але це ж ненормально, — заперечив я. — Я їхав три години, витратив 800 гривень на подарунки, а мене просто виставили за двері!
— Слухай, може, поговори з Романом ще раз? — запропонувала Уляна. — Запитай, що сталося.
Я вирішив написати Роману. Через день він відповів:
— Вадиме, вибач ще раз. Світлана просто дуже переживає за порядок. Вона боїться, що люди подумають, ніби вона погана господиня. Давай наступного разу сплануємо все заздалегідь?
— Гаразд, — відповів я, але осад залишився.
Через тиждень я зателефонував Роману, щоб домовитися про нову зустріч.
— Романе, давай у суботу? — запропонував я. — Я приїду, але попереджаю, як ти просив.
— Супер, — відповів він. — Світлана буде рада. Вона вже сказала, що прибере, і ми нормально посидимо.
— А це обов’язково? — пожартував я. — Може, я приїду, коли у вас знову буде безлад?
— Не починай, — засміявся Роман. — Ти ж знаєш, як воно буває.
Я задумався. Може, я справді був надто різким? Але з іншого боку, невже дружба залежить від того, чи прибрано в квартирі? Я хочу зберегти зв’язок із Романом, але не знаю, як знайти спільну мову зі Світланою. Може, варто поговорити з нею напряму? Чи краще просто прийняти їхні правила?
А що б ви зробили на моєму місці? Як би ви вчинили, якби ваш друг так відреагував на несподіваний візит?
