Розлучаємося з чоловіком. Він усім каже, що через їжу. Ну, можливо й так.
Декілька тижнів тому до нас приїхав ненадовго жити його племінник. Потім з’ясувалося, що приїхав надовго, доки не влаштується у Києві. Я заперечувала, але квартира – чоловіка, і племінник, мовляв, має право пожити з нами.
Це ще добре, але, по-перше, цей племінник не робить нічого, щоб влаштуватися, не займається пошуком роботи, наприклад, а просто лежить і їсть. Усе їсть, бо те, що нашій сім’ї вистачало на 3 дні, йде за один його прийом їжі!
Звичайно, продуктами чи приготуванням він не займається. У нас у сина особливе харчування, цей Толік навіть його їжу поїдає, хоча там окрема полиця в холодильнику, і стікери приклеєні.
Вкотре, коли я повернулася додому з роботи, з голодною дитиною після підготовки до школи, а вдома виявила порожній холодильник, хоча весь вчорашній вечір я готувала, я влаштувала розбір польотів.
Толік в цей час стояв і посміхався, чоловік був непохитний – рідні треба допомагати. А ми з сином не рідня, чи що?
З’їхала я до мами, порахувала все, моєї зарплати та аліментів вистачить на гідне життя і харчування, мама виходить на пенсію та допомагатиме із сином. Так і вирішила на даний момент.
Чоловік тепер дзвонить і просить повернутись, гроші у них на доставку їжі йдуть космічні, а готувати ніхто вдома не готує.
У той же час чоловік племінника виганяти не збирається на якесь своє житло. Я вже не повернуся, звичайно, але ця наївність і простота чоловіків вражає: один – поїдає, другий – терпить, а винна – я.
А ви би зійшлися чи розлучилися з чоловіком на моєму місці?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.