— Розлучення? У нашому віці? Кому ти потрібна, стaрa, — його неприємний сміх відлунював від стін вітальні. Я поклала на стіл документи, які тримала в руках останні два тижні, і подивилася йому прямо в очі, знаючи, що це найкраща інвестиція у моє майбутнє. Він нарешті замовк, не в силах переварити почуте.
Раніше я думала, що старість — це коли ви разом п’єте чай на веранді та обговорюєте прочитані книги. Виявилося, що для мого Степана старість — це горизонтальне положення на дивані, яке переривається лише походом до холодильника або вбиральні. Ми прожили разом майже тридять років, виростили доньку, поставили її на ноги, і ось тепер, коли настав час жити для себе, я залишилася сама в порожній квартирі, де фоном постійно бубнить телевізор.
Усе почалося непомітно, як дрібний дощ, який спочатку не помічаєш, а потім опиняєшся промоклою до нитки. Після свого п’ятдесятиріччя Степан наче вимкнувся. Раніше він був людиною дії. Кожні вихідні ми кудись їхали: то на риболовлю, то до родичів у сусіднє містечко, то просто гуляли центром міста, заглядаючи у вітрини магазинів та обговорюючи плани на майбутнє. Він мав золоті руки — у нашому домі не було жодної поламаної речі. А зараз кран на кухні капає вже другий місяць, і цей звук став моїм постійним супутником.
— Степане, ти чув? Кран знову почав протікати сильніше. Може, глянеш сьогодні? — запитала я, намагаючись перекричати звук чергового телевізійного ток-шоу.
— Та чую я, не глухий. Потім подивлюся. Там зараз важливий репортаж про врожай, не заважай, — відповів він, навіть не повернувши голови в мій бік.
Його обличчя в цей момент нагадувало маску. Очі, що колись світилися цікавістю до світу, тепер лише відбивали мерехтіння екрана. Він став важким на підйом у прямому і переносному сенсі. Його домашній одяг — старі трикотажні штани з витягнутими колінами та футболка, яка бачила кращі часи — став його уніформою.
Я пам’ятаю, як ми святкували його день народження. Було багато гостей, музика, сміх. Він тоді танцював зі мною і шепотів на вухо, що після виходу на пенсію ми нарешті займемося тим, про що завжди мріяли — поїдемо до моря в оксамитовий сезон. Але пенсія прийшла, а бажання кудись їхати зникло разом із його енергією.
— Степане, я бачила оголошення про путівки в санаторій. Там гарний парк, процедури. Давай поїдемо на два тижні? — запропонувала я за вечерею.
— Навіщо мені той санаторій? Там повно хворих і нудних людей. Мені і вдома добре. Дивись, яка зручна софа, навіщо кудись пертися?
— Але ми ж домовлялися. Ти обіцяв, що ми побачимо світ.
— Та мало що я обіцяв десять років тому. Тоді я був іншим. А зараз я хочу спокою. Невже так важко зрозуміти, що людина має право просто полежати?
Ця його фраза — має право полежати — стала головним аргументом у будь-якій суперечці. Він щиро вважав, що три десятиліття роботи на заводі дають йому індульгенцію на повну деградацію. Кожен мій вечір тепер був схожий на попередній. Я приходила з роботи, готувала вечерю, мила підлогу, поки він займав стратегічну позицію на дивані. Квартира, яка колись здавалася мені затишним гніздом, почала тиснути своїми стінами. Повітря в ній стало важким, просякнутим запахом пилу та старості, хоча я щодня відкривала вікна.
— Може, вікно відчинити? Тут дихати нічим, — казала я, підходячи до підвіконня.
— Не смій, протяг буде. Мені вже в спину потягнуло вчора, — бурчав він, міцніше загортаючись у плед.
Його постійне невдоволення всім навколо почало отруювати моє життя. Сусіди стали занадто галасливими, сонце — занадто яскравим, а їжа — недостатньо смачною. Я бачила, як він поступово перетворюється на ту саму людину, над якою ми колись разом сміялися, дивлячись на сварливих дідусів біля під’їзду.
Одного разу до нас завітала донька Оксана. Вона привезла онука, маленького Максимка. Дитина бігала по хаті, сміялася, намагалася залучити діда до гри. Раніше Степан обожнював онука, вони могли годинами будувати вежі з конструктора. Але цього разу все було інакше.
— Діду, дивись, яка в мене машина! Давай влаштуємо перегони! — кричав Максимко, підбігаючи до дивана.
— Максимку, йди до бабусі на кухню. Дідусь втомився, йому треба новини послухати, — сухо відповів Степан, навіть не глянувши на дитину.
Я бачила, як згасла іскорка в очах онука. Він слухняно пішов до мене, але весь вечір був притихлим. Оксана помітила це і пізніше, коли ми залишилися на кухні самі, запитала мене:
— Мамо, що з батьком? Він виглядає так, ніби йому все одно на нас.
— Я не знаю, доню. Він просто… припинив хотіти. Йому нічого не цікаво. Він став частиною цього дивана.
— Може, його треба показати фахівцям? Раптом це щось серйозне?
— Він нікуди не піде. Каже, що він здоровий як бик, просто хоче відпочити. Але цей відпочинок триває вже другий рік.
Ми з Оксаною довго сиділи в тиші, слухаючи, як у сусідній кімнаті за закадровим сміхом у черговому ситкомі Степан навіть не посміхається. Він дивився телевізор механічно, просто щоб заповнити внутрішню порожнечу шумом.
Моя самотність у шлюбі ставала дедалі відчутнішою. Це дивне відчуття: людина поруч, ви спите в одному ліжку, їсте за одним столом, але ви чужі. Я почала ловити себе на думці, що мені легше, коли його немає вдома. Але він був вдома завжди. Він став частиною меблів, нерухомою і холодною.
Я намагалася змінити тактику. Перестала готувати його улюблені страви, почала частіше затримуватися на роботі, записалася на курси вишивання, про які давно мріяла. Я думала, що моя відсутність або зміна звичного ритму якось змусить його відреагувати.
— Де ти була до восьмої вечора? Я вже двічі грів собі чай, він охолов, — зустрів він мене одного разу з виразом глибокої образи на обличчі.
— Я була на заняттях, Степане. Тобі ж не цікаво, чим я займаюся, то я і не розповідаю.
— Заняття? У твоєму віці? Краще б вдома порядок навела, на балконі вже купа коробок з-під взуття зібралася.
— То викинь їх! Ти ж чоловік у домі. Чи твої права поширюються лише на диван і пульт?
Він образився. Замовк на два дні. Ці дні були для мене справжнім святом. Я не чула його бубоніння, не бачила його невдоволеного погляду. Я зрозуміла, що моя любов до нього вивітрюється, як старі парфуми. Залишається лише звичка і якийсь незрозумілий страх перед майбутнім.
Якось у суботу я вирішила зробити генеральне прибирання. Витягла старі фотоальбоми, почала переглядати знімки нашої молодості. На одному з них ми зі Степаном стоїмо на березі річки, він тримає велику рибу і сміється на весь голос. На ньому сорочка з розстебнутим коміром, вітер розтріпав волосся. Він виглядав таким живим. Я підійшла до нього з цим фото.
— Дивись, Степане. Пам’ятаєш цей день? Як ми тоді застрягли в багнюці на твоєму старому авто, а потім пішки йшли додому під дощем?
Він глянув на фото мигцем, його очі на мить пом’якшали, але він швидко відвернувся.
— Пам’ятаю. Мокрі були як хлющ. Зараз би я на таке нізащо не погодився. Дурні були, молоді. Краще в теплі сидіти.
— Але ми були щасливі, Степане! Ми відчували життя! Невже тобі не хочеться хоч раз знову відчути щось подібне?
— Тамаро, не починай. Мені за п’ятдесят. Моє життя зараз — це спокій. Дай мені додивитися передачу.
Я розірвала б це фото, якби не боялася втратити останню пам’ять про того чоловіка, якого я кохала. Я зрозуміла, що він не просто змінився — він здався. Він вирішив, що старість — це фінішна пряма, де треба просто дочекатися кінця, не створюючи зайвих рухів.
Моя подруга Олена, яка нещодавно розлучилася, постійно кликала мене з собою в поїздки. Вона була повною протилежністю Степана: яскрава, галаслива, завжди в русі.
— Томо, поїхали зі мною в тур вихідного дня до Львова! Походимо по кав’ярнях, подивимося на архітектуру. Ну скільки можна сидіти з цим твоїм пнем? — переконувала вона мене по телефону.
— Я не можу його залишити. Він навіть не знає, де лежать чисті шкарпетки.
— То нехай дізнається! Він же не інвалід, він просто ледар. Ти його розбестила своєю опікою.
Я довго вагалася, але нарешті погодилася. Коли я повідомила Степану, що їду на три дні до Львова, він спочатку не повірив.
— Як це їдеш? А хто буде готувати? У мене в понеділок футбол, я хотів, щоб ти зробила тих хрустких крилець.
— Купиш собі напівфабрикати в магазині. Або сходиш у кафе за рогом. Я маю право на свій відпочинок, Степане.
Він був розлючений. Він кричав, що я егоїстка, що я забула про свої обов’язки дружини. Але я вперше в житті не відчула провини. Я зібрала сумку і пішла, залишивши його в тиші, яку він так цінував.
Львів був прекрасним. Повітря пахло кавою та старовиною. Ми з Оленою багато сміялися, заходили в маленькі дворики, слухали вуличних музикантів. Я відчула себе жінкою, а не просто придатком до побутової техніки. Але ввечері, коли я поверталася в готельний номер, мене охоплювала туга. Я автоматично тягнулася до телефону, щоб подзвонити Степану, розповісти про побачене, але вчасно зупинялася. Я знала, що він скаже: Знову ти витрачаєш гроші на дурниці.
Коли я повернулася додому, квартира зустріла мене безладом. Посуд у раковині, крихти на підлозі, розкидані газети. Степан лежав у тій самій позі, в якій я його залишила три дні тому.
— Ну що, нагулялася? — запитав він, не відриваючись від екрана.
— Так, було чудово. А ти як тут?
— Як бачиш. Хліб закінчився вчора, довелося їсти сухарі. Ти хоч щось привезла поїсти?
У цей момент у мені щось зламалося. Я не стала виправдовуватися, не побігла на кухню готувати вечерю. Я просто сіла в крісло навпроти нього і почала дивитися на нього. Довго, мовчки. Він спочатку робив вигляд, що не помічає мого погляду, але потім не витримав.
— Чого ти на мене так вилупилася? Сталося щось?
— Сталося, Степане. Я зрозуміла, що я тебе більше не впізнаю. Ти став мені чужим. Якщо ти не хочеш жити, то не заважай жити мені.
— Що ти таке верзеш? Я живий, ось я сиджу перед тобою.
— Ні, ти просто існуєш. Ти як стара шафа, яка займає місце, але від неї жодної користі. Я так більше не можу. Якщо нічого не зміниться, ми розлучимося.
Він розсміявся. Це був неприємний, сухий сміх.
— Розлучишся? У нашому віці? Кому ти потрібна, стaра кoрга? Та й куди ти підеш? Це і мій дім теж.
Його слова були як ляпас. Але вони не збили мене з ніг, а навпаки — додали рішучості. Я зрозуміла, що він тримається за мене лише як за джерело комфорту, а не як за людину.
Минуло ще кілька місяців. Степан трохи принишк, став менше бурчати, іноді навіть виносив сміття без нагадування. Але внутрішньо він не змінився. Його світ звузився до розмірів квартири, а інтереси — до новин у телевізорі. Я ж продовжувала свою боротьбу за власне життя. Я почала ходити в басейн, знайшла нових знайомих. Іноді я дивлюся на нього і думаю: чи варто було витрачати стільки років на людину, яка так легко відмовилася від усього спільного заради спокою на дивані?
Одного разу вечором, коли сонце вже сідало, фарбуючи стіни вітальні в багряний колір, Степан раптом вимкнув телевізор. У кімнаті запала тиша, така густа, що її, здавалося, можна було торкнутися руками.
— Тамаро, — тихо покликав він.
— Що таке?
— Ти справді думаєш, що я такий поганий? Я просто… я просто не знаю, як інакше. Мені страшно.
— Страшно чого, Степане?
— Страшно, що я нічого не встиг. Що все вже позаду. І що цей телевізор — це єдине, що заважає мені думати про те, як мало часу залишилося.
Ця його відвертість на мить знову наблизила нас. Я підійшла до нього, поклала руку на плече. Воно було худим і напруженим.
— Але ж ми ще тут. Ми ще можемо щось встигнути. Просто піднімися з цього дивана.
— Не можу. Наче приріс до нього. Це як пастка, яку я сам собі збудував.
Він знову ввімкнув телевізор, і магія моменту зникла. Я пішла на кухню, відчуваючи, що ця пастка захопила і мене теж. Ми живемо разом, як двоє в’язнів в одній камері, де один добровільно відмовився від ключів, а інший щодня намагається прогризти стіни.
Я знаю, що багато жінок стикаються з подібним. Чоловіки після певної межі втрачають сенс, втомлюються від боротьби за місце під сонцем і обирають найпростіший шлях — байдужість. Але що робити нам, тим, у кого ще є вогонь усередині? Чи можна врятувати людину, яка не хоче рятуватися?
Зараз я часто сиджу на балконі, спостерігаючи за життям на вулиці. Там молоді пари тримаються за руки, старі люди гуляють з собаками, діти кричать на ігровому майданчику. А за моєю спиною — бубоніння телевізора і тихий скрип диванних пружин під вагою мого чоловіка. Кожен день — це вибір між звичною безнадією і невідомою свободою.
Чи маємо ми право кидати тих, хто став частиною нашого життя, коли вони перетворюються на тягар? Чи, можливо, справжня вірність полягає в тому, щоб сидіти поруч і дивитися ці нескінченні новини, поки темрява не забере нас обох? Що б обрали ви в такій ситуації — залишитися і згаснути разом чи піти, зберігши в собі залишки світла, але з вічним відчуттям зради за спиною?
