Залитою вечірнім сонцем алеєю парку повільно йшли дві жінки похилого віку – мабуть, давні приятельки, і про щось розмовляли.
– Галю, а я все тебе запитати хочу, – почала одна. – Твоєму онукові зараз скільки вже? Шість років? Він конструктори любить? А то у нас стільки стільки наборів залишилося від Ромчика, стоять, місце займають. Вони дорогі, імпортні, не викидати ж, шкода. Ох, Ромчик у нас любив в них грати, такі моделі збирав! Я тут подумала – може, твоєму онуку треба? Візьмете?
– Ой, Томо, я, чесно кажучи, і не знаю, потрібно їм, чи ні… Якісь конструктори є у нього, здається. А може й ні. Не бачила, щоб він ними грався… Дякую за пропозицію в будь-якому випадку. Я у невістки запитаю, і, якщо їм треба, тобі подзвоню потім, добре?
– Запитай, звичайно! Ромчику нашому вже точно іграшки ці не потрібні – він у нас вже в одинадцятий клас перейшов… Ох, час летить! Здається, тільки вчора онука в колясці катала, а він уже голиться! Та що там – твій онук он тільки-тільки народився, а вже майже першокласник… В школу піде у вересні, так?
– Томо, та я, чесно кажучи, і не знаю, що вони вирішили щодо школи. Він грудневий у них, шість з половиною йому, можна йти в цьому вересні, можна в наступному…
– Почекай! Червень закінчується, а ти не знаєш, піде твій онук в школу у вересні або не піде? Ти зараз ось це серйозно?! Та ти просто бабуся року, ха-ха… Ти тільки не ображайся, але так не можна! Все-таки онук, Галь, від улюбленого сина! Може, звичайно, ти невістку не любиш, не знаю, що у вас там, які відносини. Але в сина ти всі сили вклала, вже я бачила! Сама його ростила, навиворіт виверталася заради свого Юрка. Я ще тоді, в молодості, дивувалася, скільки у тебе терпіння, ласки, материнської любові… Невже онукові нічого не залишилося, Галюнь, га? Як же так?
– Та знаю я, Томо, що бабуся я нікудишня, на відміну від тебе. Так-так, не сперечайся! Але це я свідомо! Бачиш, я собі відпочатку просто заборонила прив’язуватися до цієї дитини. Намагаюся не проявляти емоцій. Просто не хочу залежати від невістки, від її настрою, від їхніх відносин з моїм сином. Сьогодні вони сім’я і все добре, а завтра розлучаться, і онука я не побачу.
– Та ну, захочеш – побачиш!
– Ага, якщо захочу побачити, мені стануть ставити умови, маніпулювати, щось вимагати. Пам’ятаєш Світлану Іванівну, сусідку мою зверху? Вона допомогла своїй невістці виростити близнюків, щодня років п’ять туди ходила, як на роботу, ну, я тобі розповідала.
– Так, пам’ятаю…
– А потім невістка розлучилася з її сином і двері перед носом колишньої свекрухи закрила – не хочу, каже, бачити ні вас, ні вашого сина! Світлана Іванівна вже й так, і сяк – і дзвонила, і біля під’їзду їхнього чатувала, і до садка ходила, а що з того? Дітям теж промили мізки… Ось воно мені треба, так переживати? Мало в житті проблем? Я після цієї історії і вирішила – нічого приймати близько до серця дітей чужий жінки!.. Собі дорожче! – піднявши палець вгору, констатувала Галина Петрівна.
– Слухай, а що… Все так погано у твоїх, так? Навіть вже розмови про розлучення пішли?
– Таморо, я цього не знаю і знати не хочу! Це не моя справа, у них своє життя, у мене своє. Шлюби розпадаються часто-густо, сама знаєш, дівки молоді смикані все якісь пішли. Невістка і в кращі часи кожен мій дзвінок тлумачила, як втручання в їх життя, розмовляє завжди сухо, уривчасто, на відчепися. А що буде, якщо раптом розлучатися почнуть? Тобі добре, у тебе дочка – є сенс в її дітей вкладатися, цікавитися, допомагати. Вони в будь-якому разі від тебе нікуди не подінуться. А до онуків від невісток прив’язуватися нічого! Це чужі діти!
Тамара лише здивовано поглянула на подругу і вирішила не продовжувати цю тему – все одно вони з подругою по різні береги в даній ситуації…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
