Сама я з Києва, але вже кілька років живу у Верховині, що на Франківщині. Ми з Міланкою з такою щирою радістю ліпили ці вареники і пельмені, чекаючи мою маму з роботи. Нам хотілося затишної вечері, і я сподівалася, що мамина душа відтане.
Даремно! Як же мама волала! Вся мамина трикімнатна квартира в колекційних картинах і годинниках. Сльози своєї дитини я мамі не прощу, я в той ще вечір взяла квитки додому, благо що вони були.
Та розповім про все спочатку. Моя мама Леоніла завжди була людиною, яка віддавала перевагу матеріальним цінностям і зовнішньому вигляду, а не щирим емоціям і турботі.
І чоловіка собі під стать зустріла – мого батька. Ні, це не означає, що вона мене не любила зовсім – по-своєму, можливо, навіть дуже.
Але ця любов ніколи не була такою, як уявляють собі любов матері до дитини.
Я була єдиною дочкою в сім’ї, батьки справді вкладали в мене багато, мені завжди заздрили подруги і однокласниці: у мене були найкраща освіта, дорогий одяг, закордонні подорожі.
Та разом з тим я завжди відчувала себе немов чужою в у світі моїх батьків і їхнього оточення.
Мої батьки жили так, ніби були зобов’язані виконати певний “план успіху”. Зробити кар’єру, забезпечити себе, створити для своєї доньки “ідеальні умови”.
Але в цих ідеальних умовах не було головного – тепла. Я не пам’ятаю, щоб мама мене обіймала чи розповідала казки на ніч. Вона постійно була зайнята або роботою, або чимось важливим для себе.
А я була дівчинкою, яка сиділа в красивій кімнаті, але мріяла про просту розмову чи прогулянку з батьками. Але такі розкоші були не для мене.
Коли я закінчила університет, отримала дві освіти і вийшла заміж за простого хлопця з райцентру, мама не схвалила мій вибір.
Її була не зрозуміла моя щира любов до Матвія, її більше хвилювало, чому я не обрала собі “достойного чоловіка”. Та я знала, чого хочу.
Я хотіла нормального, простого життя, де головне — не статус, а любов і взаєморозуміння, довіра, затишок і тихе щастя.
Ми з чоловіком живемо гірському райцентрі, далеко від Києва. Ми не купаємося в розкоші, але щасливі у своєму світі.
У нас є маленький бізнес, я працюю фрілансером, ми виховуємо нашу п’ятирічну доньку Міланку, яка ходить в садочок. Ми з нею дуже близькі, любимо разом гуляти, читати, готувати і плести прикраси з бісеру.
Я довго не бачила свою маму. Спочатку через відстань, потім — через емоційну прірву між нами, яка все зростала, особливо, коли мої батьки таки розлучилися.
Тато пішов, живе зараз за кордоном, мама лишилася в трикімнатній квартирі сама. Зараз вона так і працює чиновницею в суді, ходить по виставкам і театрам, колекціонує дорогі картини і настінні та настольні годинники.
Недавно я вирішила знову зустрітися з мамою, привезти їй онуку, спробувати відновити зв’язок.
Поїздка наша почалася обнадійливо, мама наче зраділа нашому приїзду, повела в дорогий ресторан на вечерю.
Але вже з перших хвилин я відчула, що насправді нічого не змінилося.
Мама, як і раніше, була заклопотана собою. Її квартира нагадувала музей: дорогі картини, колекція годинників, ідеальний ремонт.
Усе це виглядало прекрасно, але від цього простору віяло холодом. Та ще й донечці не було чим зайнятися: жодної іграшки, жодного місця, де вона могла б гратися.
Навіть ті іграшки, які ми привезли з собою, доводилося ховати, щоб не дратувати маму.
А «вишенькою на торті» цієї поїздки стало те, як мама відреагувала на наше бажання приготувати вареники.
Для мене це було символічно: готувати разом із донькою, повечеряти всім разом, залишити для мами щось смачне, тепле, домашнє.
Але мама в той день раніше повернулася з роботи і застала нас в процесі. Звичайно, що два столи і частково підлога в кухні були в борошні, тай ми з Міланкою такі самі.
Я сказала мамі, щ раму приберу сама, щойно ми завершимо цю справу, і у нас буде смачна їжа, а в її морозилці запаси вареників і пельменів.
Але замість вдячності ми почули крик. Як мама волала! Їй було байдуже, що це наша спроба показати турботу, їй було важливо, що кухня в муці і вона взагалі такого не їсть.
Того ж вечора ми зібрали речі й поїхали. Я не витримала. Купила швидко на сайті квитки на поїзд з Києва у Франківськ, який їде пізно ввечері.
Мама ніяк не намагалася нас зупинити. Їй було байдуже, чи я з її єдиною онучкою залишусь, чи поїду.
У Франківську на вокзалі наступного дня нас зустрів Матвій і повіз додому.
Тепер я не знаю, чи хочу продовжувати спілкування з мамою.
Я розумію, що вона моя мама, що я єдина дочка. Але разом із тим, я не відчуваю, що ми – родина і рідні люди. Її цінності мені чужі, а мої почуття їй байдужі.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи правильно я роблю, що не хочу більше їхати до мами? Чи варто все-таки спробувати налагодити стосунки, адже вона дала мені життя і батьків не вибирають?
Автор – Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання заборонено
