fbpx
життєві історії
Саме зять, а не дочка, наполіг на тому, щоб Ольга Степанівна жила з ними: будинок великий, у неї були дві досить великі кімнати з виходом в зимовий сад, не потрібно було ні про що піклуватися, вона могла цілими днями дивитися свої серіали, «мильні опери», слухати улюблені мелодії. Останньою надією Ольги Степанівни залишилася розмова з зятем. Зять вислухав, попиваючи каву, нічого не відповів і поїхав на роботу

Ольга Степанівна була дуже незадоволена дочкою.

Ірина вже стала дорослою, солідною дамою, її чоловік – публічна, дуже багата людина, яка володіла “банками, містами, пароплавами”. Дочка ж вела життя, як тепер кажуть світської левиці. За її поняттями, вдови генерала з сорока п’ятьма роками заміжжя, дочка не займалася нічим.

Домашніми справами займалися спеціальні помічники по господарству, як їх тепер називали, замінивши слово »прислуга». У дочки ж були вечірки, прийоми, презентації, нескінченний незрозуміло від чого відпочинок, то на Канарах, то на Мальдівах… З одного відпочинку через кілька неповних тижнів летіла на інший відпочинок. Потім слідувала невелика перерва, відпочинок від відпочинку, і все починалося спочатку.

Таке життя Ірини для Ольги Степанівни було незрозуміле.

У тому віці, в якому тепер перебувала її дочка, вона їздила з чоловіком по гарнізонах, вела господарство, насилу влаштовуючи побут на кожному новому місці. У неї теж не було трудового стажу, хоча вік давно був пенсійним, пенсія за чоловіка переводилася на рахунок в банк і вона навіть толком не знала яка там сума.

Але вона все життя працювала, і навіть коли була вже генеральшею, не залишала турбот про свій будинок, чоловіка, дочку, дачу. Все робила сама. І на відпочинок їздили щоліта не тільки на дачу, але і в Лівадію, яку вона дуже любила.

Дітей у Ірини не було. Вона ретельно стежила, щоб ця зовсім непотрібна річ ненароком з нею не трапилася.

Зять працював. Багато. Був захоплений своїми справами, проектами, інвестиціями і теж не потерпав від відсутності дітей в їх сімейному житті.

Коли не стало чоловіка Ольги Степанівни, саме зять, а не дочка, наполіг на тому, щоб вона жила з ними: будинок великий, у неї були дві досить великі кімнати з виходом в зимовий сад, не потрібно було ні про що піклуватися, вона могла цілими днями дивитися свої серіали, «мильні опери», слухати улюблені мелодії.

Іноді зять балував її квитками в театр, це було для неї особливе свято.

Спілкування з зятем не було дуже вже тісним, але вона весь час відчувала якусь синівську турботу про себе, чого не можна було сказати про ставлення до неї дочки.

Правда, ні з якими проханнями вона до зятя ніколи не зверталася.

Її генеральська квартира і стара улюблена дача стояли самотніми. Іноді вона сумувала за ним, але тут їй було добре, комфортно, і ця нудьга, розпочавшись, відразу і закінчувалася.

Днів десять тому прийшов лист, що маленький син її внучатої племінниці залишився сиротою. Вона не підтримувала зв’язки з далекими родичами, а близьких вже давно нікого і не залишилося, і тому про якого і чийого сина йдеться, зовсім не уявляла.

Вона поїхала туди, як зазначено було в листі, і познайомилася з білявим трирічним малюком, якого мали відправити до будинку маляти, якщо не знайдуться якісь родичі. Їй сказали відразу, що їй в опікунстві над дитиною відмовлять, її вік не дозволяє бути опікункою цього маленького схожого на ангела, хлопчика.

Вдома, коли вона розповіла Ірині про малюка і труднощі в усиновленні, почалося справжнє протистояння, дочка кричала, що цього не буде, що в таких справах вона матерів не помічниця, не вистачало ще чужих дітей годувати… І багато, багато інших і недобрих слів було сказано дочкою.

Вона Ірині заперечувала, казала, що у неї є своя квартира, своя пенсія і ще є сили допомогти цьому малюкові, у неї немає тільки через вік законних прав на це і в цьому їй дуже потрібна допомога дочки.

Десять днів запеклої боротьби між матір’ю і дочкою не привели ні до якого результату, термін, відведений соціальними службами на рішення цього питання, закінчувався, нічого зроблено не було і малюка повинні були відправити до будинку маляти.

Останньою надією Ольги Степанівни залишилася розмова з зятем, але великих надій вона на цю розмову все ж не покладала. Якщо дочка так бурхливо і негативно сприйняла пропозицію матері, то що вже чекати від зятя.

Але все ж вранці вона вийшла до сніданку раніше звичайного, щоб застати його до від’їзду на роботу. Вона, нервуючи, плутано стала розповідати йому про те, як прийшов лист, як вона їздила, щоб побачити хлопчика і найголовніше, що вони з хлопчиком не будуть обтяжувати їх своєю присутністю, а будуть жити в її квартирі, їй потрібна тільки юридична допомога, щоб не втратити цього останнього, хоч і дуже далекого родича.

Зять вислухав, попиваючи каву, нічого не відповів і поїхав на роботу.

Минув тиждень, всі терміни вийшли. Вона намагалася не думати про цю дитину і вже точно не їздити до нього, щоб не давати хлопчику порожніх надій.

Одного ранку прийшла машина, з неї вискочили робочі в синіх комбінезонах і почали ремонт двох невеликих кімнат, розташованих поруч з її кімнатами, потім привезли меблі для дитячої кімнати, а потім в її кімнату прийшов зять і сказав, що завтра вона повинна поїхати в агентство і на свій розсуд вибрати няню для хлопчика, хлопчика він усиновив, він буде носити його прізвище.

Але що скаже Ірина? Тепер їй було дуже шкода дочку, яка так не хотілв цю дитину. Все буде добре, відповів зять.

У п’ятницю в другій половині дня привезли хлопчика, він був дуже наляканий таким незвичним для нього переїздом, потім приїхала Ірина, походила по дому, голосно поговорила з кимось то по телефону, а потім все ж зайшла в дитячі кімнати…

По обличчю своєї дочки Ірини Ольга Степанівна зрозуміла, що зять правий: все буде добре…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page