fbpx

Село своє ти б точно не впізнала, і людей також. Пробач Мамо, рідко буваю у тебе, міський житель я тепер, у метушні безглуздій, незрозумілій лавині справ. Я знаю, ти мене розумієш і пробачиш. Зараз йшов до тебе повз ферму, де ти працювала. Мам, а ферми твоєї вже нема. До автобуса на місто ще три години, тому багато тобі розповім

Пробач Мамо, рідко буваю у тебе, міський житель я тепер, у метушні безглуздій, незрозумілій лавині справ, насправді неважливих. Я знаю, ти мене розумієш і пробачиш. Зараз йшов до тебе повз ферму, де ти працювала. Мам, а ферми твоєї вже нема. Одні руїни лишилися.

І Нінка, сусідка, яка біля твоєї останньої домівки несла марення про те, як ти більше життя любила своїх корів, давно вже нескінченно нездорова людина. 20 років як тебе немає, а село своє ти б точно не впізнала. І людей також. Ні, мам, люди ті самі, але від багатьох залишилися лише імена та прізвища на табличках з обою по сусідству. До автобуса на місто ще три години, тому багато тобі розповім, ноги самі мене понесли до тебе, мам.

Я люблю до тебе приходити, коли нікого немає поруч, сісти тут і поговорити з тобою. Вірніше, говорю я, а ти слухаєш. Я вірю, що ти мене чуєш, мам. Давно вже свято у це вірю. Завжди соромно, що так рідко в тебе буваю, ну, кілька разів на рік – це максимум. Хоча немає й такого дня, щоб не думав про тебе, але буваю рідко. Метушня якась вічна. Ось так ви нас ростите, все нам віддаєте, а ми потім 1-2 рази на рік приходимо до вас. Більше часу витрачаємо на будь-яку нісенітницю: якщо порівняти час, проведений біля комп’ютера і тебе, то соромно подвійно, аж плакати хочеться.

Мамо, від села нашого залишився огризок, роботи немає ніякої, сьогодні на полях наших трави некошені по пояс. Щас ось біг до тебе. Проходив будинок тітки Шури, її немає, а будинок продали якимось новим під дачу. Наші ніхто не працює. Половина з тих, кому треба працювати, лежать з тобою ось тут, близенько. Ти, мабуть, бачила їх усіх, так, мамо?

Що вони тобі кажуть за сьогоднішнє життя? Сумають, мабуть? Старі сільські, ну, твої ровесники, що лишилися, сидять практично по хатах та городах своїм, рідко виходять на вулицю, це не як раніше, всією вулицею вечорами гуляли, пам’ятаєш мам?

Ну а сільрада зараз? Сьогоднішня сільрада – це не та, що при тобі була. Вони повноважень не мають. Ну, відібрали всі повноваження. Якісь дали, а якісь забрали. Ну вони мало, чим тепер можуть допомогти і мало на що можуть вплинути. Ну, у нас голова Михайлович нічого. Його тітка моя, сестра твоя Віра, хвалить.

Частина села ліхтарями освітлюється, як у місті майже. Це раніше ми з тобою на дойку о четвертій ранку ходили, в селі і лампочки не було. По темряві та по багнюці засохлій. Ти ще впала і плече собі пошкодила, ти терпляча була. Але тоді ти плакала. Коля нас швидко до медпункту доправив, і тобі там плече вправили за хвилину. Ти вийшла і сказала: “Ну, не дарма вони там, у місті вчаться”.

Хата наша стоїть, там тепер баба Люба живе, ну ви з нею корів доїли разом. Я там так і жодного разу не був, важко. Ну, а про решту мого життя ти все знаєш. Я тобі часто все розповідаю і прошу твоїх материнських молитов. Ти за мене молишся перед Богом, я це відчуваю. Мамо, цього серпня буде 20 років як ти на небі.

Дивився у календар, цього дня буде вівторок. Робочий день. Не знаю, чи зможу приїхати. Хоча дуже хочу. Якщо не приїду, то згадаю тебе там, де буду цього дня. Це обов’язково. У храм зайду, свічечку запалю. Ти, думаю, на мене дуже не образишся, ти ж завжди мене розуміла, як ніхто інший. Ну, ось мамо, скоро автобус, пробач мені за все, мені час. Я люблю тебе, чуєш, мамо?!

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page