Селище на Київщині, де живуть мої свекри і в якомку похазяйнували минулої весни “сусіди”, швидко відновлювати ніхто не збирається, тому свекри можуть скоро перебратися до нас. Мене це не влаштовує.
Ми з чоловіком багато працювали, щоби влаштуватися. Усі труднощі винесли на своїх плечах. Свекри нам не допомогли навіть дірявим гудзиком. Не ті вони люди, щоби комусь допомогти. На їхню думку, допомагати мають виключно їм. За своїм характером вони унікально нарциссічні, дуже нахабні, обожнюють на готове приїхати і поводитися як господарі. Я знаю їх не перший десяток років. Не перебільшуючи скажу, крім неприємностей, нічого від цих людей не бачила.
Діти теж бабу з дідом не надто люблять, не хочуть з ними спілкуватися. Свекри за онуками теж не сумують, навіть не напружуються привітати їх із Новим роком чи днем народження. Це люди без доброї душі.
Одного разу у мене виникла суперечка зі свекрухою, щоб вона не навчала життю мою дитину і не тримала кілька годин у кутку, так я тепер погана невістка, не даю дітей. А як давати, якщо вони при згадці про бабусю плачуть і готові на все, аби до неї не йти!
Звичайно ж, мені напишуть, мовляв, і як у таких виріс син, за якого я захотіла заміж. Дуже просто: він із ними не ріс.
Син у них гарний виріс завдяки люблячій бабі з дідом, яким його віддали у дитинстві на виховання. Якби не вони, не здивуюся, якби батьки його в інтернат чи дитбудинок віддали. Свекри сином не цікавилися, доки він не підріс і не зміг приносити користь, тоді вони нагрузили його роботою. А коли він хворів, свекри навіть не відвідували його у стаціонарі.
Мене вони не визнають за те, що їхній син мене любить, і за те, що не хочу працювати на них. Як вони тільки нам пакостили, всього не описати. З першого дня налаштовували свого сина проти мене. Тому взагалі не хочу з ними спілкуватися. З цими людьми мені давним-давно нема про що говорити.
На превеликий мій жаль, через події, що відбуваються, є ймовірність, що їм захочеться шукати у нас кращого життя, і я від думок про це втратила спокій і сон.
Взяла з чоловіка обіцянку, що за будь-якого розкладу їх не буде у нас. Діти зі сльозами просили про те саме разом зі мною.
Чоловік наче нам пообіцяв, але на жаль, він м’якого характеру, батьками сильно пригнічений, з дитинства побоюється їх, щодня дзвонить їм і звітує. Хвилююся, що вони його вмовлять, а тоді – лише розлучення.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.