Сергій приходив додому як у готель, де завжди чекав обід, чиста сорочка і дружина, яка не ставить зайвих запитань. — Ти знову мовчиш, — зауважила я під час чергового швидкого прийому їжі, не здогадуючись, що його красномовство зарезервоване для вечірніх побачень.
Усе наше спільне життя нагадувало мені добре налагоджений механізм, де кожна деталь знала своє місце. Ми з Сергієм прожили разом дванадцять років, і я була впевнена, що знаю кожну складку на його сорочці та кожен відтінок його настрою. Марія, ти занадто тривожна, часто повторював він мені, усміхаючись своєю спокійною, дещо втомленою посмішкою. Я вірила, що ця втома — наслідок його важкої роботи в архітектурному бюро, де він затримувався допізна, проєктуючи майбутнє для інших людей, поки наше власне майбутнє тихим кроком ішло в нікуди.
Останнім часом наші будні перетворилися на дивний ритуал. Сергій з’являвся на порозі рівно о чотирнадцятій годині. Він не роздягався повністю, лише скидав пальто і проходив до кухні, де на нього вже чекав гарячий обід. Це були короткі тридцять хвилин, сповнені звуків виделок об тарілки та коротких фраз про погоду чи комунальні рахунки. Він їв швидко, майже не відчуваючи смаку моєї фірмової запіканки чи свіжого борщу.
— Дякую, Маріє, усе було дуже смачно, але мені треба бігти, об’єкт не чекає, — казав він, цілуючи мене в щоку.
Його поцілунок став сухим і формальним, як печатка на документі. Після цього він зникав до пізнього вечора, а іноді й до ранку, пояснюючи це терміновими виїздами на будівництво в сусідню область. Я залишалася наодинці з порожніми тарілками та дивним відчуттям холоду в оселі, яке не міг виправити навіть найпотужніший обігрівач.
Напередодні свята я вирішила, що ми маємо повернути ту іскру, яка була в нас колись. Я готувалася заздалегідь: купила нову скатертину, замовила спеціальні десерти та мріяла, як ми проведемо вечір за довгими розмовами про нас. Сергій прийшов удень, як зазвичай, захеканий і заклопотаний.
— Ти пам’ятаєш, який сьогодні день? — запитала я, наливаючи йому домашній узвар.
— Так, звісно, свято. Але Маріє, зрозумій, у нас саме сьогодні здача етапу. Я не зможу бути ввечері вдома. Давай перенесемо на вихідні? — він навіть не підвів очей від телефону.
— Але ж я підготувала вечерю. Ми так давно не сиділи разом просто так, без робочих дзвінків.
— Робота дає нам можливість жити так, як ми живемо. Не починай, будь ласка. Я пообідаю і поїду.
Він знову впорався з їжею за десять хвилин. Я дивилася на його потилицю і вперше відчула, що ця людина мені зовсім незнайома. Він пішов, залишивши по собі аромат парфумів, які я йому не дарувала. Це був важкий, пряний запах, зовсім не схожий на його звичний свіжий одеколон.
Того вечора я не змогла всидіти вдома. Серце підказувало, що щось не так. Я знала, де знаходиться його офіс, і знала, де зазвичай розташовувалися його будівельні майданчики. Але ноги самі повели мене до невеликого затишного ресторану на околиці міста, де ми колись святкували наше весілля. Це було нелогічно, адже він мав бути за сорок кілометрів звідси.
Біля входу я побачила його автомобіль. Він стояв на парковці, виблискуючи в світлі ліхтарів. Усередині мене все похололо, але я змусила себе зайти всередину. Найсвітліший столик біля вікна був зайнятий. Сергій сидів навпроти молодої жінки, назвемо її Оленою. Вона сміялася, торкаючись його руки, а він дивився на неї так, як не дивився на мене вже багато років. На столі стояли вишукані страви, а атмосфера була наповнена теплом, якого мені так бракувало.
Я не стала влаштовувати сцену. Просто стояла в тіні декоративної колони, спостерігаючи, як мій чоловік, який пів години тому скаржився на неймовірну зайнятість, насолоджується десертом і компанією іншої жінки. Він виглядав щасливим. Він виглядав вільним від того обов’язку, яким став наш шлюб.
Коли вони підвелися, щоб вийти, я просто вийшла на вулицю раніше і заховалася за рогом будівлі. Я бачила, як він обійняв її, як допоміг сісти в машину, і як вони поїхали в невідомому напрямку. Повернувшись додому, я сіла за стіл, де стояла моя неторкана вечеря. Холодні свічки виглядали як пам’ятники моїй наївності.
Наступного дня він прийшов на свій швидкий обід, як ні в чому не бувало. Його обличчя знову набуло того втомленого виразу, який він носив спеціально для мене.
— Як минула здача об’єкта? — запитала я, подаючи йому тарілку.
— Важко, Маріє. Всі нервували, довелося перевіряти кожне креслення. Я ледь на ногах стою.
— Мабуть, вечеря в ресторані була б кращим завершенням такого важкого дня, чи не так? — тихо промовила я.
Сергій завмер з ложкою в руці. Він повільно підняв голову, і я побачила, як у його очах промайнула тінь сумніву, а потім і страху.
— Про що ти говориш? Якому ресторані?
— Про тому, де ти вчора вечеряв з тією жінкою. Я бачила вас. Ви виглядали дуже гармонійно. Куди краще, ніж ми тут, за цими швидкими обідами між твоїми справами.
— Це була ділова зустріч, ти все неправильно зрозуміла, — почав він виправдовуватися, але голос його зрадницьки тремтів.
— Ділові партнери не тримаються за руки так, ніби вони єдині люди у світі. І вони не дарують один одному такі погляди. Чому ти просто не сказав правду?
— Бо я не хотів тебе засмучувати. Наш шлюб… він став занадто передбачуваним. Я хотів чогось іншого.
— І тому ти вирішив перетворити наш дім на їдальню, а своє справжнє життя перенести в інше місце? Ти навіть у свято не знайшов часу для мене, хоча був у цьому ж місті.
— Маріє, давай поговоримо спокійно. Це нічого не значить. Це просто захоплення.
— Для тебе це захоплення, а для мене — дванадцять років життя, які тепер здаються фальшивкою. Ти приходив сюди лише поїсти, бо знав, що я завжди чекаю. Ти використовував мій затишок, щоб мати сили йти до неї.
— Я не хотів, щоб так сталося.
— Але це сталося. І тепер я не знаю, хто ти такий. Людина, яку я кохала, не могла так чинити. Ти став чужим у цій кухні.
Сергій мовчав. Він більше не намагався їсти. Його виправдання закінчилися, залишивши по собі лише тишу, яка тиснула на вуха. Я дивилася на нього і розуміла, що більше не хочу готувати ці обіди. Не хочу чекати кроків у коридорі, знаючи, що він приходить лише задовольнити фізичний голод, залишаючи душевний голод мені.
Він зібрав свої речі того ж вечора. Не всі, лише найнеобхідніше. Я не просила його залишитися, а він не просив вибачення так, щоб у це можна було повірити. Наші двері зачинилися, і звук замка став останньою крапкою в нашій довгій історії.
Тепер я сиджу в тиші своєї кухні. Тут більше не пахне борщем кожного дня о другій годині. Я вчуся готувати лише для себе, і, знаєте, це виявляється зовсім інакше. Я вчуся заповнювати простір своїми мріями, а не його потребами. Але іноді, коли вечір опускається на місто, я все ще згадую той його погляд у ресторані й думаю: невже можна так довго прикидатися?
Чи варто було боротися за те, що вже давно розсипалося на порох, чи краще було відпустити все ще раніше, коли перші обіди стали швидкими? Як зрозуміти, де закінчується терпіння і починається самообман?
Чи траплялося у вашому житті таке, що найближча людина виявлялася майстерним актором у власному домі?
Напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Сергія та поведінку Марії, адже ваша думка дуже важлива для того, щоб зрозуміти, як діяти в подібних ситуаціях. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці. Це справді важливо для нас.
