Сергій щойно оплатив рахунок у ресторані на 12000, хоча Ярина весь вечір навіть не подивилася в його бік. — Це була твоя ідея, ти за це й плати, — кинула вона йому перед виходом, залишивши його з порожнім гаманцем і розбитим серцем.
Я розглядала Сергія в дзеркальне відображення вітрини, поки ми чекали на Ярину біля входу в парк. Він поправляв комір своєї куртки, і цей простий рух здавався мені чимось неймовірно правильним. У нього були спокійні очі й руки людини, яка вміє тримати слово. Саме такого чоловіка я хотіла бачити поруч зі своєю найкращою подругою. Ярина завжди була вітром, вона летіла кудись, губила ключі, забувала про обіцянки й вічно влипала в історії з тими, хто її не цінував. Я ж, як вірна тінь, роками витягувала її з депресій.
Того дня я відчувала себе майже творцем чиєїсь долі. Я влаштувала цю зустріч так майстерно, що вона виглядала як випадковість. Сергій був моїм знайомим по роботі, надійним, стриманим, із тими рідкісними моральними принципами, які зараз зустрінеш хіба що в книжках. Я була впевнена, що він — саме той якір, якого вона потребує.
— Ти впевнена, що вона прийде? — запитав Сергій, поглядаючи на годинник.
— Ярина завжди запізнюється, це її фішка. Тобі доведеться звикнути, — відповіла я, намагаючись посміхнутися, хоча всередині щось легенько стиснулося.
— Я не дуже люблю чекати. Час — це єдине, що ми не можемо повернути.
— Вона того варта, повір мені.
Коли Ярина нарешті з’явилася, вона навіть не вибачилася за тридцять хвилин очікування. Вона просто влетіла в наш простір, пахнучи свіжим дощем і якоюсь солодкою жуйкою. Вона глянула на Сергія так, ніби він був частиною пейзажу, не більше.
— Привіт усім. Ой, який симпатичний шарф, — кинула вона йому, навіть не зупинивши погляду на його обличчі.
Ми гуляли алеями, і я старалася щосили. Я підкидала теми для розмов, які б виставили Сергія в найкращому світлі. Розповідала про його успіхи, про те, як він допомагає батькам, про його любов до подорожей горами. Ярина йшла поруч, штовхала носком черевика камінці й час від часу перевіряла повідомлення в телефоні. Вона виглядала абсолютно байдужою.
— Сергію, а розкажи про ту поїздку в Карпати, коли ви збилися з маршруту, — підштовхнула я його.
— Та що там розказувати. Було холодно, ми просто йшли за компасом, поки не вийшли до колиби.
— Ой, це так нудно, — перебила Ярина. — Я б краще поїхала кудись, де є натовп і музика. Гори — це занадто тихо.
Я бачила, як Сергій на мить зіщулився. Він не звик до такої прямолінійності, яка межувала з грубістю. Але замість того, щоб образитися, він уважно подивився на неї. В його погляді з’явилася цікавість, якої я раніше не бачила. Це був погляд мисливця на незрозумілу здобич.
— Ти любиш шум? — запитав він тихо.
— Я люблю життя, — відрізала вона.
Протягом наступних тижнів я продовжувала свою гру в купідона. Я організовувала спільні вечері, квитки в кіно, прогулянки вечірнім містом. Я сама вибирала Ярині сукні для цих зустрічей, бо вона щиро не розуміла, навіщо вбиратися для такого сухаря, як Сергій.
— Він же такий правильний, що аж зуби зводить, — жалілася вона мені на кухні, поки я заварювала чай. — Він розмовляє як підручник з етики. Ну навіщо він мені?
— Ярино, ти просто не бачиш глибини. Він надійний. З ним ти будеш як за стіною.
— Мені не потрібна стіна, мені потрібен простір.
Я переконувала її, наводила аргументи, розписувала його чесноти. А ввечері, коли поверталася додому, я ловила себе на думці, що знаю про нього все. Я знала, яку каву він п’є, яку музику слухає, коли втомився, і як змінюється його голос, коли він говорить про щось важливе. Я вивчила його жести краще за власні. І чим більше я продавала його подрузі, тим більше розуміла, що хочу залишити цей товар собі.
Але я не могла. Я ж була тією, хто все це почав. Я була доброю подругою, яка бажає щастя. Якби я зараз зробила крок назад або, не дай Боже, проявила симпатію до нього, це було б зрадою всього, у що я вірила.
Одного вечора ми сиділи втрьох у невеликому кафе. Пахло ваніллю і мокрим асфальтом з вулиці. Сергій приніс Ярині букет польових квітів. Вона глянула на них і поклала на край столу.
— Вони ж зав’януть через годину, — сказала вона.
— Але вони гарні зараз, — відповів він.
— Це марна трата ресурсів природи.
Я бачила, як у Сергія здригнулися губи. Я хотіла крикнути їй, щоб вона замовкла, щоб вона подякувала, щоб вона побачила, як він намагається. Але я лише мовчки спостерігала.
— Тобі нічим не вгодиш, — усміхнувся Сергій, і в цій усмішці було стільки ніжності, що в мене всередині все затремтіло.
Він почав за нею доглядати з якоюсь маніакальною терплячістю. Він терпів її капризи, її раптові зникнення, її ігнорування повідомлень. Він став для неї тим, ким я була для неї всі ці роки — рятівником. А Ярина… вона просто дозволяла йому бути поруч. Вона ставилася до нього як до зручного аксесуара.
— Уяви, він вчора приїхав о другій ночі, бо в мене зламався кран, — сміялася вона через тиждень. — Я навіть не просила, просто написала в статусі, що все тече. Приїхав, покрутив щось, весь заляпався. Я йому навіть чаю не дала, спати хотіла.
— Ти хоч подякувала? — мій голос тремтів.
— Та ну, він же чоловік, це його робота — допомагати жінкам.
Мені хотілося плакати. Я уявляла, як Сергій їде через все місто посеред ночі, як він стоїть під тим краном, як він сподівається хоча б на теплий погляд. І все це заради неї. Заради жінки, яка його не цінує ні на йоту. А я… я б віддала все, щоб він приїхав до мене. Але до мене він не приїде, бо я — просто подруга. Та сама зручна людина, яка познайомила його з його мукою.
Якось Сергій зателефонував мені сам. Це було вперше за довгий час.
— Вона знову не бере слухавку, — сказав він. Голос був глухим і втомленим.
— Може, вона спить? Або телефон на беззвучному.
— Вона виклала фото з якоїсь вечірки десять хвилин тому. Чому вона так зі мною?
— Вона така є, Сергію. Ти ж знав, на що йшов.
— Я думав, що зможу її змінити. Що вона відтане. Вона ж така яскрава, така справжня.
— Вона справжня у своїй егоїстичності, — вирвалося в мене.
Настала тиша. Я злякалася власних слів.
— Вибач, я не мала цього казати. Вона моя подруга.
— Ти єдина, хто каже правду, — зітхнув він. — Дякую, що вислухала.
Після цієї розмови я довго сиділа в темряві. Я розуміла, що кожне моє слово, кожна моя спроба допомогти йому — це ще один цвях у мою власну надію. Я сама створила цю пастку. Я піднесла йому Ярину на золотому таці, переконала його, що вона — його доля. А тепер я бачу, як він руйнується об її байдужість.
Минув місяць. Ярина почала зустрічатися з Сергієм офіційно, хоча це було більше схоже на те, що вона дозволила йому називатися її хлопцем. Вона продовжувала ходити на побачення з іншими, називаючи це дружніми зустрічами. А він терпів. Він став блідим, під очима залягли тіні.
Одного разу ми зустрілися випадково на вулиці. Він був сам.
— Як справи? — запитала я, намагаючись не дивитися йому в очі.
— Нормально. Йду купувати їй новий телефон, вона свій розбила.
— Вона знову його кинула об стіну?
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю її десять років, Сергію. Вона робить це, коли злиться.
— Вона просто дуже емоційна. Їй треба виплеск.
— Тобі не здається, що ти перетворюєшся на обслуговуючий персонал?
Він зупинився і нарешті подивився на мене. У його погляді було стільки болю, що мені стало важко дихати.
— А що мені робити? Я вже не можу без неї. Вона як хвороба.
Я хотіла сказати йому: йди від неї. Йди до мене. Я буду цінувати кожен твій рух, кожен твій подих. Я ніколи не розіб’ю телефон, який ти купиш. Я буду чекати тебе з вечерею і ніколи не змушу чекати на вулиці пів години. Але я мовчала.
— Ти гарний чоловік, Сергію. Ти заслуговуєш на краще.
— Можливо. Але я хочу її.
Ці слова стали остаточною крапкою. Я зрозуміла, що моя роль у цій історії — бути свідком. Я сама написала цей сценарій, і тепер мушу додивитися виставу до кінця, навіть якщо мені хочеться піти із залу.
Ярина ж ставала дедалі вибагливішою. Вона почала вимагати від нього неможливого: поїздок, на які у нього не було часу, подарунків, які були йому не по кишені. Вона маніпулювала ним так професійно, що я дивувалася, як така розумна людина, як Сергій, не бачить очевидного.
— Він такий передбачуваний, — казала вона мені, розглядаючи новий перстень. — Я знала, що він його купить, якщо я поплачуся пару годин.
— Тобі не соромно?
— А чого мені має бути соромно? Він хоче бути зі мною, він платить ціну. Все чесно.
Я дивилася на неї й не впізнавала. Чи, може, я просто раніше не хотіла бачити її такою? Можливо, моя дружба була такою ж сліпою, як і кохання Сергія?
Настав день народження Ярини. Вона вирішила влаштувати велике свято. Замовила дорогий ресторан, запросила купу людей, більшість із яких Сергій навіть не знав. Він оплатив усе. Весь вечір він бігав навколо неї, слідкував, щоб у неї був повний келих води, щоб їй не було холодно від кондиціонера. Вона ж танцювала з якимось випадковим хлопцем, ігноруючи Сергія.
Я сиділа за столиком у кутку й спостерігала за цією трагедією. Сергій підійшов до мене, сів поруч і просто закрив обличчя руками.
— Я більше не можу, — прошепотів він.
— Тоді припини це.
— Я обіцяв їй, що цей вечір буде ідеальним.
— Він ідеальний для неї. А для тебе?
Він не відповів. Він підвівся, випрямив спину і знову пішов до неї, бо вона покликала його, щоб він потримав її сумку.
Я вийшла на балкон. Повітря було прохолодним, нічним. Я дивилася на вогні міста й відчувала таку порожнечу, яку неможливо було заповнити нічим. Я знайшла ідеального чоловіка. Я привела його в життя своєї подруги. І тепер я дивлюся, як вони обидва знищують одне одного. Вона — своєю байдужістю, він — своєю жертовністю.
А де в цій історії я? Я просто та, хто стоїть осторонь. Та, хто знає всі таємниці, але не має права на слово. Я — авторка власного нещастя.
Після свята Ярина навіть не зателефонувала Сергію, щоб подякувати. Вона поїхала додому з тим самим хлопцем, з яким танцювала. Сергій залишився один оплачувати рахунки.
Наступного ранку він прийшов до мене. Без попередження. Просто стояв під дверима з пакетом продуктів.
— Я подумав, що ти, мабуть, не снідала, — сказав він.
Ми сиділи на моїй кухні в повній тиші. Він почав готувати яєчню, наче це було найважливішим завданням у світі.
— Вона не прийшла додому сьогодні, — сказав він, не повертаючись.
— Я знаю.
— Ти все знала з самого початку, так?
— Я знала, яка вона. Але я думала, що ти зможеш стати для неї тим, хто її змінить. Я хотіла як краще для вас обох.
— Ти хотіла як краще для неї. Про мене ти не думала.
Він був правий. Я сприймала його як засіб для порятунку Ярини, як функцію, а не як живу людину зі своїми болями. І в цьому була моя найбільша провина.
— Вибач мені, — прошепотіла я.
— Вона мені написала повідомлення. Каже, що ми занадто різні й нам треба відпочити одне від одного. Після всього, що я зробив.
— Що ти збираєшся робити?
— Не знаю. Напевно, знову буду чекати, поки вона зателефонує. Бо я слабкий. Я ніколи не думав, що буду таким слабким.
Він пішов, залишивши на столі недоїдений сніданок. А я залишилася зі своїми думками. Я дивилася на двері, які щойно зачинилися за ним, і розуміла, що втратила його назавжди. Навіть якщо він піде від неї, він ніколи не зможе подивитися на мене без згадки про ту роль, яку я зіграла. Я назавжди залишуся для нього тією, хто штовхнув його в це пекло.
Ярина зателефонувала через два дні, як нічому не бувало.
— Слухай, Сергій такий нудний став, постійно ниє. Познайомиш мене з кимось іншим? У тебе ж там на роботі були ще варіанти.
Я мовчала. У мене перехопило дихання.
— Ти мене чуєш? — перепитала вона.
— Чую. Знаєш, Ярино, я більше нікого не буду тобі шукати.
— Ой, та ладно тобі, що за мухи тебе вкусили? Ти ж завжди мені допомагала.
— Допомагала. Але вистачить.
Я поклала трубку. Це був перший раз, коли я сказала їй “ні”. Але полегшення не прийшло. Тільки гіркий присмак на губах.
Тепер я часто бачу Сергія. Він іноді проходить повз мій офіс. Він став ще худішим, його плечі опустилися. Він все ще з нею. Вони то сходяться, то розходяться, влаштовуючи публічні сцени, про які потім гуде все наше коло знайомих. Ярина насолоджується увагою, а Сергій просто гасне.
Я вечорами лежу в порожній кімнаті й думаю про те, як легко ми руйнуємо чужі й власні життя, керуючись нібито добрими намірами. Я хотіла бути героїнею, яка влаштувала долю подруги, а стала тією, хто прирік дорогу мені людину на повільне згасання. І найгірше — я сама тепер живу в тіні тієї любові, яку могла б мати, якби не вирішила погратися в бога.
Кожного разу, коли я бачу щасливі пари на вулиці, я думаю про той день у парку. Про той момент, коли я могла б сама заговорити з Сергієм про гори, про каву, про тишу. Але я вибрала інший шлях. Я вибрала роль глядача у власній драмі.
Чи можна було щось змінити? Чи маємо ми право втручатися в чужі життя, навіть якщо впевнені, що знаємо, як буде краще? І чи не є наше бажання допомогти іншим лише прихованою втечею від власного страху бути щасливими?
Я дивлюся на телефон, де висить непрочитане повідомлення від Сергія: “Вона знову пішла. Можна я прийду просто посидіти?”
І я не знаю, що йому відповісти. Якщо я скажу так — я знову стану частиною цього кола. Якщо скажу ні — я залишу його одного в його темряві.
А як би вчинили ви, знаючи, що ваша допомога стала для когось кайданами, а для вас — вічним жалем за втраченим шансом?
