Сергій скаржився на збитки у 50000 щомісяця, обґрунтовуючи це кризою, а насправді утримував другу квартиру для Олени та сина. Коли я побачила його в день закоханих з іншою родиною, пазл витрат нарешті склався в єдину картину зради. Кожна гривня, відкладена мною, працювала на його таємне щастя, про яке я навіть не здогадувалася.
Я сиділа на кухні, де все ще пахло корицею та запеченою качкою, і дивилася на стрілки годинника, які невблаганно наближалися до опівночі. Святкова вечеря, яку я готувала з такою любов’ю, перетворилася на купу холодного м’яса та зів’ялої зелені. Мій телефон, зазвичай такий гомінкий, тепер лежав на стільниці німим свідком моєї самотності. Сергій затримувався вже на три години. Для вечора чотирнадцятого лютого це було не просто дивно, це було схоже на вирок моїм сподіванням на романтику.
Я згадала, як зранку він цілував мене в щоку, обіцяючи, що звільниться раніше. Його погляд був теплим, як завжди, але тепер, у цій тиші, я почала помічати в ньому тіні, які ігнорувала роками. Коли ми тільки починали жити разом, Сергій завжди приходив вчасно. Кожна хвилина затримки супроводжувалася дзвінком або хоча б коротким повідомленням. Тепер же тиша стала нормою.
Я піднялася зі стільця, і мої кроки лунали по кахлях кухні надто гучно. Підійшла до вікна. Надворі лютував лютневий вітер, ганяючи по асфальту залишки старого снігу та сміття. Ліхтарі гойдалися, створюючи на стінах химерні тіні, що нагадували мені привидів нашого минулого. Я взяла в руки керамічну фігурку ангела, яку ми купили разом на першому спільному відпочинку. Вона була запилена. Як і наші стосунки.
Моя рука мимоволі тягнулася до телефону, щоб набрати його номер вдесяте, але я зупинилася. Щось всередині підказувало, що відповіді не буде. Або буде чергова брехня про терміновий звіт, про поломку ліфта чи затори, яких у такий час уже бути не могло. Я відчула, як холодна хвиля тривоги піднімається від шлунка до горла. Це не був страх за його життя, це було передчуття кінця.
Я вирішила діяти. Одягнула тепле пальто, яке він подарував мені на минулий день народження, обмотала шию шарфом і вийшла з квартири. Під’їзд зустрів мене запахом вологи та старої фарби. На вулиці повітря було колючим, воно обпікало обличчя, але це було навіть добре — холод протвережував.
Я сіла в свою машину. Двигун завівся не одразу, ніби теж не хотів нікуди їхати. Я попрямувала до його офісу. Шлях зайняв двадцять хвилин, упродовж яких я прокручувала в голові всі можливі сценарії. Може, він справді заснув за столом від перевтоми? Може, готує мені сюрприз? Але серце билося рівно і важко, не вірячи в казки.
Будівля бізнес-центру була майже темною. Тільки на першому поверсі нудьгував охоронець, дивлячись у маленький телевізор. Вікна офісу Сергія були чорними дірами на фоні нічного неба. Його машини на парковці не було. Це було перше підтвердження моїх найгірших здогадок.
Я поїхала далі, без чіткого плану, просто кружляла районами, де він міг бути. І раптом, на повороті біля старого парку, я побачила знайомий номерний знак. Сріблястий позашляховик стояв біля непоказної піцерії, яка працювала до останнього клієнта. Вітрини закладу були завішені гірляндами у формі сердець, які мигтіли червоним та рожевим.
Я припаркувалася навпроти, затінивши свою машину між деревами. Через велике скло піцерії було видно все, як на долоні. Сергій сидів за столиком у самому кутку. На ньому була та сама блакитна сорочка, яку я сьогодні ретельно прасувала. Але він був не один.
Навпроти нього сиділа жінка. Вона була вдягнена просто — звичайний светр, волосся зібране в недбалий пучок. Вона не була схожа на фатальну жінку з фільмів про зраду. Вона була… домашньою. Поруч із нею на диванчику крутився маленький хлопчик, на вигляд років п’яти-шести. Сергій щось захоплено розповідав дитині, жестикулюючи руками, а потім відламав шматок піци і простягнув хлопчику. Малий засміявся і схопив його за руку.
У той момент я відчула, як усередині мене щось тріснуло. Це не був біль, це було повне оніміння. Я дивилася на цю ідилію і не могла впізнати в цьому чоловікові свого Сергія. Мій чоловік був вічно втомленим, мовчазним, він часто скаржився на головний біль і відсутність апетиту вдома. А цей чоловік світився від щастя, він жартував, він був живим.
Я вийшла з машини. Кожен крок до дверей закладу здавався мені подорожжю в інший вимір. Дзвіночок над дверима пролунав різко, розрізавши тишу залу, де залишилося лише кілька відвідувачів. Я підійшла до їхнього столика повільно, не зводячи очей з Сергія.
Він помітив мене не одразу. Тільки коли моя тінь впала на коробку з піцею, він підняв голову. Його очі розширилися, обличчя вмить зблідло, а шматок тіста випав з рук на тарілку.
— Мирославо? Що… як ти тут опинилася? — голос його був ледь чутним, хрипким.
Жінка навпроти здригнулася і теж подивилася на мене. У її погляді не було вини, лише нерозуміння і легкий переляк.
— Я прийшла подивитися, чому ти не відповідаєш на дзвінки. — сказала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Качка вдома вже зачерствіла, Сергію. А тут, я бачу, весело.
— Мамо, а хто це? — запитав хлопчик, смикаючи жінку за рукав.
— Це… це просто знайома тата по роботі. — швидко відповів Сергій, піднімаючись зі стільця. — Олено, посидьте хвилину, я зараз.
Він спробував взяти мене за лікоть, щоб відвести вбік, але я різко відсахнулася. Відчуття його пальців на моїй шкірі тепер здавалося мені чимось брудним.
— Не торкайся мене. — процідила я. — По роботі, кажеш? Знайома? А хлопчик теж проектний менеджер?
Олена, як я зрозуміла її звали, теж встала.
— Сергію, що відбувається? Ти ж казав, що твоя колишня дружина поїхала за кордон і ви давно не спілкуєтеся.
Я ледь не задихнулася від цієї фрази. Колишня? Поїхала за кордон?
— Колишня? — я подивилася на Олену. — Ми живемо в одній квартирі вже п’ятнадцять років. Сьогодні вранці цей чоловік цілував мене і обіцяв прийти на святкову вечерю. Ми одружені, пані Олено. Офіційно і фактично.
Олена сіла назад на диван, закривши обличчя руками. Хлопчик почав хникати, не розуміючи, чому дорослі сваряться. Сергій стояв між нами, як загнаний звір, переводячи погляд з однієї жінки на іншу.
— Мирославо, заспокойся. Давай вийдемо на вулицю. Тут дитина. — він знову спробував маніпулювати моїми почуттями.
— Дитина? Твоя дитина, Сергію? Скільки йому? П’ять? Шість? — я вказала пальцем на малого.
— Шість буде в травні. — тихо відповіла Олена, прибираючи руки від обличчя. — Він мій син. І він вважає Сергія своїм батьком.
— Бо він і є його батько. — Сергій нарешті випрямився, ніби скинув маску, яка йому тиснула. — Так, Мирославо. Це моя родина. Вже шість років я живу на два боки.
— Шість років… — я повторила ці слова, намагаючись усвідомити їхній масштаб. — Ти шість років повертався додому, їв мій суп, спав у нашому ліжку, розповідав мені про плани на майбутнє, а потім ішов сюди?
— Мені було з тобою занадто важко. — почав він, і в його голосі з’явилася сталь. — Ти завжди вимагала ідеальності. Тобі треба було, щоб усе було поличках, щоб кар’єра, щоб статус. А Олена… вона просто приймала мене таким, як я є. З нею мені не треба було вдавати героя.
— То ти вирішив просто завести другу сім’ю замість того, щоб сказати правду? Замість того, щоб піти по-людськи?
— Я знав, що ти не відпустиш. Ти б влаштувала скандал, ти б забрала квартиру, ти б знищила мою репутацію. — він говорив це так спокійно, ніби обговорював умови контракту.
Я дивилася на нього і не бачила тієї людини, яку кохала. Переді мною стояв чужий чоловік з холодним поглядом. Весь цей час він грав роль, і грав її блискуче.
— А ти, Олено? — я звернулася до жінки. — Ти знала, куди він іде щовечора?
— Він казав, що працює позмінно на об’єкті. Що у нього є зобов’язання перед фірмою, де він має жити в гуртожитку кілька днів на тиждень. Я вірила. Він допомагав з грошима, він грався з Артемом. — вона почала плакати.
— Бачиш, Сергію, ти оббрехав нас обох. Ти створив світ, де ти єдиний переможець, а ми — лише декорації для твого комфорту.
— Я просто хотів бути щасливим! — вигукнув він, і кілька людей за сусідніми столиками обернулися.
— Щастя на брехні не будують. — я відчула, як гнів нарешті пробився крізь заціпеніння. — Ти забрав у мене шість років життя, які я могла б присвятити комусь справжньому. Ти змушував мене почуватися винною за те, що я нібито недостатньо добра для тебе, поки ти розважався тут.
— Мамо, я хочу додому. — Артем потягнув Олену за край светра.
— Ми зараз підемо, сонечко. — вона встала, взяла сумку і, не дивлячись на Сергія, попрямувала до виходу.
— Олено, почекай! — Сергій кинувся за нею, але вона лише прискорила крок.
Я залишилася стояти біля столика, на якому лежала недоїдена піца. Офіціант підійшов, збираючись щось сказати, але, подивившись на мене, просто почав прибирати тарілки. Я відчувала себе порожньою посудиною, яку розбили і склеїли нашвидкуруч.
Я вийшла на вулицю. Сергій стояв біля своєї машини, Олена вже поїхала на таксі. Він дивився на дорогу, де зникли червоні вогні автомобіля. Коли він побачив мене, його обличчя знову перекосилося від злості.
— Ну що, задоволена? Ти все зруйнувала.
— Я зруйнувала? — я ледь не розсміялася. — Ти сам підпалив цей будинок шість років тому. Я просто нарешті побачила пожежу.
— І що тепер? Куди ти підеш? — запитав він з якоюсь дивною надією.
— Я піду додому. У наш дім, з якого ти випишешся завтра ж. Твої речі чекатимуть на сходах. Не смій більше з’являтися в моєму житті.
Я сіла в машину і поїхала. Руки на кермі вже не тремтіли. Я відчувала дивну легкість, яку дає тільки повна безнадія. Більше не було потреби чекати, не було потреби виправдовувати його затримки, не було потреби намагатися бути кращою.
Приїхавши додому, я насамперед відчинила вікна. Нехай морозне повітря вимете запах цієї фальшивої вечері. Я взяла великі мішки для сміття і почала скидати туди все: його дорогі костюми, взуття, парфуми, навіть зубну щітку. Я діяла механічно, без сліз. Сльози прийдуть пізніше, коли адреналін спаде.
Я згадала всі ті моменти, коли він відводив погляд, коли ховав телефон, коли раптово їхав у відрядження на вихідні. Пазл склався. Кожна деталь, яка раніше здавалася дивною дрібницею, тепер стала частиною великої картини зради.
Найбільше мене вразило те, як легко він жив цими двома життями. Як він міг обіймати мене після того, як тримав на руках ту дитину? Як він міг говорити про кохання, знаючи, що через годину буде говорити те саме іншій жінці в іншому кінці міста?
Я сіла на диван серед мішків з його речами. Квартира, яка раніше здавалася затишним гніздечком, тепер виглядала як декорація до дешевої драми. Я подивилася на свої руки — на них не було обручки, я зняла її ще в машині і викинула в урну біля піцерії.
Ніч минала повільно. Я не могла заснути. Перед очима стояв той хлопчик, Артем. Він ні в чому не винен, але тепер його світ теж похитнувся. Сергій хотів бути щасливим за рахунок інших, але в результаті залишив по собі лише руїни.
На ранок я відчула себе старшою на десятиліття. Дзеркало відобразило жінку з втомленими очима, але з прямою спиною. Я знала, що попереду довгий процес відновлення. Потрібно буде навчитися знову довіряти людям, навчитися жити без постійної оглядки на когось іншого.
Сергій намагався дзвонити, писав повідомлення, благав про зустріч, а потім переходив до погроз. Я заблокувала його всюди. Для мене цієї людини більше не існувало. Замість неї залишилася лише порожнеча, яку я збиралася заповнити чимось справжнім.
Я вийшла на балкон. Сонце повільно піднімалося над містом, фарбуючи дахи будинків у ніжно-золотистий колір. Новий день починався, незважаючи на мою особисту трагедію. Я вдихнула на повні легені і зрозуміла, що цей лютневий холод більше не лякає мене. Він дарує мені свободу від брехні, яка душила мене роками.
Життя часто підносить нам уроки, які ми не хочемо вчити. Ми тримаємося за ілюзії, бо правда буває занадто болісною. Але краще один раз побачити руїни, ніж усе життя жити в будинку, який тримається на гнилому фундаменті.
Тепер, коли я дивлюся назад, я розумію, що та вечеря на чотирнадцяте лютого була найкращим подарунком долі. Без неї я б і далі витрачала роки на людину, якої насправді ніколи не знала.
А як би ви вчинили на моєму місці, якби одного вечора вся ваша реальність виявилася майстерно вибудованою декорацією, а найближча людина — чужим актором у чужій п’єсі?
