Мені 64. І я тільки зараз почала розуміти, що таке свобода – не та, яку проголошують політики, а та, яку відвойовуєш у власних дітей. Моя донька Марта вважає, що я “вийшла з берегів”. Бо я ношу коралову помаду, ходжу на танці в Домі культури і… закохалася. Мирон – сусід з іншого під’їзду. І ця історія – не про нього. Вона про те, як легко жінку в нашому віці зробити винною за те, що вона не заховалась у халат і не пішла повільно старіти в тіні.
Почалося все з того, що я виставила сторіс. Звичайна світлина – я в зеленій сукні, стою біля нашого фонтану, усміхаюсь, тримаю квітку. Мирон сфотографував. Ми тоді ще й не цілувались. Просто розмовляли.
– Мам, це вже геть не смішно, – написала мені Марта. – Навіщо виставляти себе на посміховисько?
Я довго вдивлялася в екран. Посміховисько? Через фото з квіткою?
– Бо я маю право бути живою. І щасливою. Навіть після шістдесяти, – відповіла я.
– В такому віці не личить так поводитися. Подумай, як це виглядає. У тебе є онук.
– І що? Онучок — не кайдан. Він має бачити бабусю живою, а не затиснутою в рамки.
– Мирон теж? У тебе тепер ще й кавалер?
Тут я не відповіла. Бо це вже було не обговорення, а допит.
Мирон з’явився в моєму житті несподівано. Ми познайомилися на курсах скандинавської ходьби — я прийшла за компанію з подругою. Він ішов упевнено, попри те, що йому вже 70. Розмова закрутилася навколо книжок, сміху, дрібниць. Через два тижні ми вже пили каву у мене на кухні.
– Ти дуже схожа на жінку з повісті Кобилянської, – сказав він, розглядаючи мої старі фото. – Мудра, але хоче ще пожити.
Я засміялася. Але всередині щось перевернулося. Бо це ж правда. Я не хочу вмирати завчасно. І душа моя теж не хоче.
Але найбільше боліло, коли почала віддалятися Марта. Вона з чоловіком і сином живе за 30 хвилин від мене. Але тепер — ні дзвінків, ні візитів. І тільки коли я їй подзвонила, аби привітати з днем народження, вона кинула холодно:
– Краще б ти подумала, як бути прикладом. А не як підліток з тіктоку.
Я мовчала. Бо як пояснити дорослій жінці, що життя — це не костюм для вихідних, який дістають лише за потреби. Це свято, яке можна відчути навіть у вівторок увечері, коли слухаєш старі пісні і крутишся на кухні з людиною, яка тобі дорога.
Я пішла на танцювальний вечір у тому самому зеленому платті. Мирон танцював зі мною повільний фокстрот. У залі грала “Черемшина”, і я почувалась щасливою. Просто. Як дівчинка, яка вперше почула своє ім’я з вуст хлопця.
А тоді все зіпсував Фейсбук. Хтось із наших з танців виставив відео. І мене тегнули. Марта знову написала.
– Ти не розумієш. Це бачать мої колеги. Це ганьба.
Я не відповіла відразу. Пішла у ванну, дивилася на своє відображення. Зморшки. Але жива шкіра. Очі світяться. Це ганьба?
– Мартуся, – сказала я вголос, ніби вона поряд. – Ти колись хотіла, щоб я пішла на побачення, бо боялася, що я самотня. А тепер, коли я щаслива — це сором? Чому жінці не можна бути повноцінною після пенсії?
Через тиждень Марта приїхала. Без попередження. Увійшла і сіла на стілець на кухні.
– Мам… я не знаю, що з тобою сталося. Ти змінилася.
– Я не змінилася. Я нарешті стала собою.
Вона мовчала. Дивилася на мої сережки, манікюр, на серветку, вишиту власноруч.
– Просто я не звикла. Ти завжди була мамою. Тихою, стабільною, спокійною.
– А тепер я жива. Не забута. Не декоративна. Я Ліда. А не просто “мама Мартусі”.
Марта відвела погляд. А потім сказала щось, що я не забуду:
– А можна… я колись піду з вами на танці? Просто подивитися.
І я зрозуміла — вона не зла. Вона просто боїться, що втратила мене. Бо я нарешті вибрала себе.
Я не знаю, як буде далі. Але я точно знаю, що не хочу зникати. Я не статуя в куточку, не архів родинних рецептів. Я жінка. І я маю право бути видимою.
А тепер скажіть мені: з якого віку, по-вашому, щастя вже “не личить”? І чому ми дозволяємо іншим обмежувати наше світло, якщо воно ще горить?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
