Сестра Оля приїхала до мене в гості якось неочікувано, серед тижня. І відразу стала натякати, що має для мене кавалера. Йому правда за шістдесят, але і я вже не молодиця. Вирішили ми зустрітися. Павло прийшов, як ” з голочки”. І красивий, і статний, і не бідний. Лише одне “але” мене зупинило від шлюбу з ним.
Мирослава розлучилася вже десять років тому. Саме стільки часу тому її обранець Тарас знайшов собі іншу жінку. Було це лише один раз, але цього вистачило. Мирослава прогнала його спочатку зі спальні, а потім і з квартири. Чоловік, звичайно ж, спробував виправдатися, що це був єдиний і останній раз, що біс поплутав, всяке буває. Але Миросю було вже не переконати. Вони розлучились.
З квартирою чоловік вчинив, як джентльмен: надав житлову площу дружині та двом дітям. Діти вже дорослі та живуть своїм життям. Старший перебрався до Києва. Дочка рано вийшла заміж та переїхала до чоловіка за кордон. І тепер Мирослава одна мешкає у двокімнатній квартирі у самому центрі міста.
Таке життя її цілком влаштовувало. Вона почала ремонт. Добре, що дохід у неї був пристойний. Загалом, насолоджувалася власним існуванням. Іноді до неї в гості приїжджали діти та сестра Оля.
Мирослава була жінкою мудрою. Тому вона завжди знаходила для себе цікаві заняття. Їй було нудно: читала, займалася плаванням, ходила на заняття з йоги, подорожувала, зустрічалася з подругами у ресторані. Жила в своє задоволення.
І так би й тривало, якби сестрі Олі не захотілося покращити долю Мирослави. І почала вона рекламувати якогось чоловіка. Він був досить дорослим, але не старим – 61 рік. З Мирославою у них була різниця у сім років. Він мав свій будинок, господарство. Кого там тільки не було: кури, кози, свині. Оля прямо акцентувала на цьому увагу, що всі продукти свої будуть. Наполегливо пропонувала знайомство з потенційним нареченим. За підсумком Мирослава не витримала і погодилася. Але нічого більше обіцяти не стала.
Кавалер справді виявився пристойним. Презентабельний, у хорошій фізичній формі, у гарному одязі. Акуратний, підстрижений. Виглядав упевнено, говорив тихо, але у справі. І з почуттям гумору в нього все було гаразд. Звали його Павлом.
Після першої зустрічі відбулися наступні. Мирослава почала ретельніше придивлятися до Павла. Навіть почала замислюватися над словами сестри. Може й варто спробувати? Доросла вона вже була. Треба було брати та переїжджати.
Вирушила Мирослава у гості до потенційного нареченого, на розвідку. А там на неї чекало просто величезне господарство: ніби на ферму потрапила. Навіть кілька робітників зустріла. Павло же весь час телефоном: продажами займається. Незручно трохи Мирославі стало. Відчула себе також власністю Павла.
Ну, він перший і почав розмову про те, що йому господиня потрібна, щоб допомагала з усіма справами, під контролем тримала. Потрібні були ще жіночі руки, які б корів з козами доїли, і яйця збирали. І давай з переїздом квапити, щоб до весни встигнути.
Після повернення додому Мирослава задумалася. Чи їй це все потрібно? У неї є робота, своя гарна квартира, навіть дача за містом є. Сама своїм життям розпоряджається. Чи треба воно їй усе: город, свині та інше? Ще треба буде чоловікові готувати плюс чистоту у величезному будинку підтримувати. Зрозуміло, що це не легка справа. З іншого боку, у Мирослави й так усе непогано. На пенсії не буде бідувати.
Виходить, що в неї цілком комфортне життя. І стара вона вже для того, щоб із зігнутою спиною на городі стояти та за господарством наглядати.
Вирішила Мирослава із сестрою поговорити. Попросила на неї не ображатись і зрозуміти, що вона не хоче бути дружиною Павла. Не потрібне було їй таке щастя. Мирослава вважала, що не жінка йому потрібна, а додаткова робоча одиниця.
Оля ще довго обурювалася з приводу ухваленого рішення. Мирославі довелося навіть наголошувати, що вона перестане спілкуватися з сестрою. Зрештою, зійшлися на тому, що Оля більше не намагатиметься Мирославу сватати.
Після цього Мирослава відправила Павлу повідомлення, де попросила більше не шукати приводів для зустрічей, бо вона більше не хоче його бачити. Павло ще кілька днів намагався зв’язатися з Мирославою. Потім заспокоївся. Певне, все зрозумів. Все-таки мудрим чоловіком був.
У неділю вранці Мирослава спокійно прокинулася у себе вдома, заварила собі кави, зробила бутерброди. Вона сиділа і думала, що можна було б поїхати до сина в Київ, а дочку покликати в гості. Ще думала, що їй потрібна нова сумка під блакитну сукню. Та й на педикюр можна було б сходити. І ще багато речей, якими можна було б себе зайняти.
І тут Мирослава зрозуміла, що добре, що вона трохи егоїст. Насправді у здоровому жіночому егоїзмі не було нічого поганого. Навпаки, у цьому феномені щось навіть є.
Погоджуєтесь?
Фото ілюстративне
