Мій Федько як дізнався, що діти Надійки собі нову автівку купили, ще й в такий важкий час, то скипів не те слово. Я його прекрасно розумію, бо сама розлючена, просто не показувала свого стану. Виявляється, гроші у них були.
Ще за два місяці перед самим вторгненням приїхала до мене в гості з села рідна сестра.
Надя не часто мене балує своєю увагою, бо живе в селі, де роботи не початий край, як влітку, так і взимку.
А тут на тобі, приїхала в неділю, ще й курочку морожену привезла.
Я зробила нам кави, до кави і сіли ми до столу, я ж розуміла, що не просто так вона навідалася.
– Марічко, знаю, що у вас гроші є, твій Федько моєму розказував, що ви плануєте свого “Ланоса” продавати і нову, кращу автівку купляти.
Я ще тоді така злосна на Федька була. Ну для чого це все було розпатякувати. Наскладали б певну суму, купили і приїхали гонорово в гості і похвалилися. Але ж ні, треба всім то знати наперед… Але слово ж не горобець… маємо що маємо.
– Розумієш, зятю моєму запропонували посаду хорошу в Києві, а там, щоб квартиру в оренду взяти, треба купу грошей відразу віддати. Та й жити за щось перший час треба, а Анна ж моя з близнюками на руках, сама знаєш, як їй важко.
В нас було сто тисяч прискладено. Сама я таке рішення не приймала, переговорила з Федьком.
Вирішили ми двадцятку собі залишити, а вісімдесят позичити.
Надійка в мене одна рідна сестра, тому не допомогти ми не могли.
Звісно, перед тим ми обговорили, коли і по скільки вона повертатиме.
Зійшлись ми на тому, що пів року діти в столиці “розкручуються”, а вже другі пів року вони по можливості кожен місяць переводять нам гроші.
Може так все б і було, але ми не знали, про вторгнення.
Зять і дочка Надійки переїхали до столиці, але за декілька місяців Анна, моя племінниця, забрала двох дітей і переїхала до Польщі. Зять залишився в Києві, але обіцяної посади так і не дочекався. Влаштувався туди, де взяли.
Коли минуло пів року, ніхто про гроші й не згадував. Сестра навіть не подзвонила на мій день народження, а просто скинула відкритку у месенджер.
Я не сміла за ті гроші говорити, бо така ситуація в країні.
Минув рік, як Анна з дітьми повернулася в Київ. Про це нам ніхто не говорив, все тримала Надійка в секреті.
Якби не моя подруга, яка її випадково в столиці не зустріла, то я б і не знала.
Чесно, щоб натякнути сестрі про борг, мені і в думці не було. Я така людина, що мені всіх шкода. Але це вилізло мені боком.
На Чесного Хреста в селі, де живе Надя, храмове свято. Я давно не була на могилці у батька, тому вирішила поїхати і всіх провідати.
І ви знаєте що я там побачила? Біля хати красувалася нова червона автівка. Я ж думала, може якісь гості по чоловіковій лінії, але ж ні. З хати вийшов зять Наді, і “пікнув” пультом, щоб відчинити автівку.
– Ви собі купили, Петрику? Певне дорога?, – ледь стримуючи обурення запитала я.
– Так, Київ великий, без автівки сильно не заробиш. Конкуренція, тітка Маруся, конкуренція велика. Треба скрізь встигати.
Вже ближче вечора я таки сіла з Надійкою і підняла тему боргу.
– Так, ти мене виручила і я тобі дуже вдячна. Як в тебе якісь питання будуть, то звертайся, не соромся.
– Питання? Надю, ти при здоровому глузді? Віддай мені борг і я від тебе відстану. Ми копійку до копійки складали, бо чоловік мріяв про краще авто, а замість нас його купили твої діти. Ти вважаєш це нормально?
– Не кіпішуй, Марічко! Повернемо. Ми не відмовляємось від нього. Просто не зараз, бо часи не легкі. Ми дітей смикати не хочемо, двоє дітей в столиці на ноги ставити не легко. Ми самі з чоловіком віддамо. Дай нам трішки ще часу!
Я вже змирилася з тим, що гроші нам бачити, як свої власні вуха без дзеркала.
Ніколи не думала, що гроші можуть нас з сестрою так розсварити…
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!