fbpx

Сестра восьму дитинку носить. А у мене з чоловіком – жодної. Прийшли вони до мене вдвох з мамою, для переконливості. – Візьми мою дитинку, Оленко, у вас же своїх немає! – Так, доню, це найкращий варіант, вона все одно вам наче рідненька буде! А Люда з Петром вже зупиняться на цьому. То що, візьмеш, Оленко?

Нас в родині росло двоє, я і старша на три роки сестра Люда. Люда вийшла заміж у 23, а я через два роки після неї. Минуло 13 років.

У Люди моєї вже семеро діток, є серед них двійнята навіть. Вони з чоловіком у якійсь там вірі, яка трохи від православної відрізняється, от вони і народжують одного за одним діточок. Вдома у них порядок, чоловік у сести непогано заробляє, плюс їм та їхня спільнота речами і продуктами допомагає. Ну і ми також, і батьки. Всі ми любимо племінників.

А ось нам з чоловіком Бог діток не дає вже стільки років. Що ми тільки не робили, всі народні і наукові спроби вже перепробували… І нічого, і це при тому, що ми з Ярославом, як кажуть всі спеціалісти і місцеві, і столичні, здорові, немає у нас проблем, які б заважали нам самостійно народити. Але є, як є. Ми вже у всі цілющі джерела занурювалися по всій країні і навіть в Ізраїлі, їздили по храмах до чудотворних ікон… Але все марно.

Якось, коли Ярослав був у відрядженні триденному, до мене прийшли мама і Люда.

Треба сказати, що сестра якраз восьму дитинку тоді носила. А у мене з чоловіком – жодної так і не було малечі. Прийшли вони до мене вдвох з мамою, для переконливості. Люда і говорить:

– Візьми мою дитинку, Оленко, у вас же своїх немає!

– Так, доню, це найкращий варіант, вона все одно вам наче рідненька буде! А Люда з Петром вже зупиняться на цьому. То що, візьмеш, Оленко? – додала аргументів мама.

Я стояла, дивилася на них, кліпала очима розгублено. Спочатку сприйняла пропозицію в штики, ну як це так, а потім задумалася… Можливо, так і треба зробити? Люді й Петру вже дійсно важко з такою кількістю діток, а нам би хоч одну дитиночку… Але ми з Ярославом не ризикнули взяти з дитбудинку зовсім чужу дитинку, а це все таки буде мені рідненьке.

Всі, хто в цьому брав участь, заприсяглися одне одному мовчати до скону віку.

Ми з Ярославом ростили Діанку нашу, нарадітися не могли. Дівчинка наче й на мене схожа, ні в кого й питань не виникало. Добра, гарна росла у нас донечка, вчилася прекрасно. Зараз вона вже студентка, аж в Києві навчається, а на вихідні додому їздить до нас на Чернігівщину, тут не дуже далеко.

А Люда моя за ці роки змінила своє життя. Спочатку повернулася попри волю чоловіка у православ’я, а потім вони і розлучилися з Петром років три тому. Дітки їхні теж вже дорослі всі.

І ось сидимо ми на кухні у неділю: я, Ярослав, Діана, мама в гості прийшла онучку побачити. Сидимо всі разом, вечеряємо, я наготувала смачненького, як завжди до доньчиного приїзду. Тут Тузик наш дружелюбно загавкав, хвіртка рипнула. Значить, хтось свій прийшов.

І справді. Двері відчинилися, увійшла сестра Люда. І прямо з порогу:

– Діаночко, сонечко, а ти ж моя донечка, моє дитятко рідне, пора тобі правду знати!

Автор – Олена К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page