Ми з молодшою сестрою Людою виросли в селі. Наше село недалеко від обласного центру, 20 кілометрів від межі міста, є гарний асфальт і необхідна інфраструктура.
Батьки наші завжди хотіли, щоб ми не віддалялися від сім’ї після заміжжя, а, навпаки, залишалися тут зі своїми чоловіками у великому будинку. Місця має вистачити, і всі у зборі будемо. Знову ж таки, природа, річка, повітря. У місті такого немає.
Ми з сестрою розуміли, що жити треба окремо. Та й роботи в селі немає, а мама з татом просто не хочуть нас відпускати. Але це тільки в голові так просто.
Молодша вийшла заміж першою. Не піддалася ні на які мамині вмовляння і поїхала до міста. Там вони винайняли житло, облаштувались, знайшли Люді роботу. А потім вона стала мамою. Спочатку я дуже за неї тішилася і навіть трохи заздрила. Але потім моя думка змінилася.
Виявляється, жити вдалині, в новому місці і з животом не так просто. Чоловік пропадає на роботі, а квартира дорога, але досить маленька. Дуже незвично.
А я в той період саме готувалася до весілля. І, наслухавшись сестру, замислилась. А потім і мати підключилася. Ще вона пообіцяла, що мою дитину сама виховуватиме, якщо буде потрібно. Жодна нянька не зрівняється.
Отже, «Не хвилюйся, дочко, у разі чого всі тили будуть прикриті» на мене все-таки справило враження, я погодилася сама і вмовила чоловіка жити з моїми батьками.
Рома мій погодився, але за однієї умови: ми робимо прибудову, ремонт та окремий вихід. Одним словом, в’їжджаємо як нові мешканці і стаємо сусідами зі своїми квадратними метрами. Ну, для нього це було важливо.
Ми непогано вклалися, взяли кредит, але воно того варте. Пощастило ще, що мій чоловік із золотими руками. Навіть тато його похвалив.
Через якийсь час у нас були готові дві прибудовані кімнати, нова ванна з туалетом та сучасним душем, все свіже, за європейськими стандартами. Додатково ми вирішили зробити косметичний ремонт у кількох кімнатах старого будинку.
Різниця вийшла разюча. З іншого боку, чому дивуватися? Оригінальні матеріали та стиль. Так і має бути.
А потім якось до нас у гості прийшла сестра. Люда сиділа, розповідала про життя. Я побачила, що наш ремонт їй сподобався, та й компліментів Люда не шкодувала. Що ж, було дуже приємно.
Хоча тільки ми з Романом знали, скільки грошей нам ще залишилося виплачувати за всю цю пишність. Тож лише мовчки посміхалися.
Але на цьому все не скінчилося. Сестра почала приходити частіше і не сама, а з чоловіком та дитиною. І якщо до її чоловіка претензій жодних, то пацан виявився тим ще шибеником.
Я люблю свого племінника. Але не тоді, коли він ріже нові штори та розписує білі стіни. Це мене неймовірно дратує. Чоловік теж не в захваті, між іншим.
На фоні всього цього я якось зателефонувала Люді і висловила їй своє невдоволення. Запропонувала зустрічатися у неї чи взагалі на нейтральній території. Нам же потім прибирати все потрібно, і готуватися до їхнього нового приїзду. Але ж у нас не готель.
На що сестра мені відповіла досить різко і не без образливих прикметників.
Мовляв, вона не до мене приїжджає, а до батьків. Адже це і її будинок теж. І взагалі, спробувала б я жити в тісній міській квартирці та ще й з дитиною. Тоді зрозуміла б, як це. А тепер я влаштувала своє життя, а їй уже не вдається. Бо прилаштовуватись до батьків не вийде: це не «Рукавичка». Треба було їй слухати, а не мене.
Після того як я поділилася з мамою нашою «милою» перепалкою з Людою, вона стала на бік сестри.
Мама підтвердила, що це наш спільний будинок і вона вільна приходити до нього, коли завгодно. І, звичайно, не сама. Що такого, зіпсували трохи штори. Так заштопати ж можна! А стіни заново пофарбувати.
У мене просто слів не було, так мене розчарувала мама.
Тоді я порадилася з чоловіком і прийшла до батьків із важкою розмовою. Вона стосувався наших домовленостей. Ми зробили висновки, що раз будинок наш весь такий для всіх спільний, то й платити за його ремонт усі мають порівну.
Іншими словами, дорогі батьки, дайте гроші. Так ми і кредит закриємо, і нові штори купимо. Старі віддаємо безоплатно, можете штопати.
Що там почалося! І не просив нас ніхто залишатися. І це ми, такі-сякі, старим людям рахунки виставляємо (на наше справедливе зауваження, що оплатити суму, якої бракує, може і моя молодша сестра з чоловіком, вони промовчали).
Одним словом, невдячні ми й більше з нами розмовляти не мають сенсу. Живіть як хочете.
Тепер ситуація така: ми живемо у своїй прибудові, батьки – в основній частині будинку. Сестра з того часу приїхала лише раз і навіть з нами не віталася. Мабуть, поскаржилися один одному на нас із чоловіком.
Але тепер вона чомусь не приїжджає і зятя із племінником із собою не бере. Мабуть, щось змінилося. А я, наприклад, спокійна. І чоловік мій також. Живемо, виплачуємо кредит, працюємо. Потрібно абстрагуватися від негативу та продовжувати мислити позитивно.
Але моя вам порада: шукайте окреме житло перед шлюбом. Збережете собі безліч емоційного здоров’я! Усім миру, взаєморозуміння й добра!
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
