fbpx
життєві історії
Сестричко, благаю, забери Дарину собі! Ти ж сама прекрасно бачиш, не має у мене материнських почуттів, і не буде, – сказала мені того дня Ірина. Я хотіла її переконати в протилежному, але для чого обманювати саму себе. Вже за деякий час Даринка, яку я любила, як племінницю, була мені донечкою. – Ти, головне, не передумай!

Сестричко, благаю, забери Дарину собі! Ти ж сама прекрасно бачиш, не має у мене материнських почуттів, і не буде, – сказала мені того дня Ірина. Я хотіла її переконати в протилежному, але для чого обманювати саму себе. Вже за деякий час Даринка, яку я любила, як племінницю, була мені донечкою. – Ти, головне, не передумай!

– Лесю, я не можу її заспокоїти, і бажання немає, забери дівчинку собі!

Ірина сунула в руки сестрі крихітку і вибігла в іншу кімнату. На руках у Лесі Даринка ще трохи поплакала, а потім, схлипнувши, почала все частіше закривати очі, і через п’ять хвилин заснула.

Леся вийшла до сестри, і знову спробувала їй пояснити, що доньці потрібна мама, але Ірина була налаштована рішуче:

– Я не можу навіть дивитися на неї, годую, купаю, сповиваю – все через силу! Забери, прошу тебе!

– А що потім, коли дівчинка підросте? Прийдеш розповідати, що ти її мама?

– Ні, чесне слово! Забирай, або ж я її просто від неї відмовлюсь!

Сестра не жартувала, і Леся кивнула головою:

– Добре, погодуй її ще кілька місяців, я на цей час переберуся до тебе, і документи треба оформити.

На цьому вони домовилися. Леся перебралася до сестри, доглядала Даринку, а від Ірини вимагалося тільки її молоко. Коли документи про опіку оформили, Ірина поїхала в інше місто, щоб менше бачитись з родичами і не стикатися з дитиною, якій вона дала життя.

Леся з головою поринула у материнство. Син і дочка вже виросли, мали свої сім’ї, чоловіка не стало, і дитина стала для неї справжньою радістю.

Даринка росла веселою та товариською дівчинкою. Мама Леся створила їй усі умови, вони вдвох встигали скрізь – і в музичну школу, і на художню гімнастику, в образотворчу студію. Ще дуже любили їздити в ліс за грибами, і просто так блукати і стежити за білками та їжаками.

У школі Даринка одразу стала найкращою ученицею, і Лесі навіть не доводилося вникати у домашні завдання, донька все робила сама, а на батьківських зборах вчителі хвалили дівчинку та розсипалися в подяках за таку ученицю мамі.

Так, непомітно, Дарина закінчила сім класів. На літніх канікулах, повернувшись із тренування, вона побачила вдома, окрім мами, незнайому жінку.

– Вітаю!

– Доброго дня, Дарино!

– Ви мене знаєте? Ви хто?

– Я – твоя мама!

Дарина знизала плечима:

– Ви щось плутаєте, за дванадцять років знову перетворилися на маму? Дивно, що ви про це згадали! Моя мама поруч із вами!

– Не гнівайся, я дуже за тобою сумую, хочу разом з тобою поїхати на море, ти згодна?

– Звичайно, ні! Ми з мамою чудово відпочинемо і без моря. Вам – гарної погоди!

Дарина розвернулась і пішла до своєї кімнати.

Ірина повернулась до Лесі:

– Віддай мені дівчинку!

– Що означає “віддай”? Вона що, валіза? По-перше – вона сама не хоче, по-друге – не хочу я, а по-третє – ти її покинула! Чи забула?

– Тоді зустрінемося в суді!

Ірина пішла не попрощавшись, а Леся пішла порозумітися з Дариною. На подив, розмова була дуже легкою і ненапруженою. Коли вона зайшла в кімнату до дівчинки, Дарина обернулася і спокійно сказала:

– Мамо, не хвилюйся, я все знаю! Випадково натрапила на документи, багато розуму не потрібно. І про суд я теж чула, попрошу Романа, щоб його мама допомогла, вона якраз по цих питаннях спеціалізується в адвокатській конторі.

– Все ти знаєш!

– Так, мама мене навчила!

Вони розреготалися, обнялися і з хвилину стояли, притулившись один до одного. Потім Дарина легенько відсторонилася:

– Ну все, йди, а то розплачемось зараз, як дві папужки!

…Суд пройшов просто. Суддя заслухав сторони, багато запитань ставив Дарині, а потім ухвалив справедливе рішення – у позові відмовити.

З будівлі суду Ірина вийшла з опущеною головою. Сестра спитала її:

– Ну, і навіщо було цей концерт влаштовувати?

– Вибачте мене, не подумала я, як і тоді, дванадцять років тому…

Неподалік стояла Дарина. Вона без злості та образи дивилася на ту, яка колись її залишила сестрі. Ірина зробила крок у її бік:

– Можна я тобі писатиму?

– Пишіть, я відповім, тільки маму більше не ображайте.

Фото ілюстративне