fbpx
життєві історії
Ще молодим, у 28 років, я поїхав на заробітки до Голандії. Тепер вирішив повернутися в Україну, але зіткнувся з непорозумінням з боку дружини-іноземки. Батьки ніколи не дзвонили на мобільний, бо це дуже дорого. Зазвичай ми телефонували в Скайпі. Я дуже захвилювався

Ще молодим, у 28 років, я поїхав на заробітки до Голандії. Усю юність переїзд за кордон був моєю мрією, до якої я вперто йшов.

Спочатку батьки були проти, не хотіли, щоб я їхав так далеко. Але коли я почав заробляти хороші гроші та допомагати їм матеріально, вони ніби заспокоїлися.

За кордоном я одружився та додому більше не їздив. З рідними підтримував зв’язок, пересилав їм гроші та інколи відправляв посилки з подарунками на дні народження та Новий рік.

В Амстердамі я зустрів своє кохання. Спочатку нам було важко спілкуватися, але згодом я вивчив мову і все стало на свої місця. Кароліна стала моєю дружиною та народила мені двох дітей. Я дуже багато працював, щоб утримувати родину. Я ніколи не хотів, щоб моїм рідним доводилося чимось економити. Почасти тому я і не приїжджав додому, оскільки це досить дорого.

Наше життя складалося якнайкраще, поки як грім серед ясного неба не пролунав телефонний дзвінок.

Батьки ніколи не дзвонили на мобільний, бо це дуже дорого. Зазвичай ми телефонували в Скайпі. Я дуже захвилювався, враховуючи події в Україні, подумав, що щось трапилося, якщо така терміновість. Але все виявилося трохи інакше.

Я підняв слухавку і на тому кінці дроту почувся голос матері:

– Синку, привіт! Як твої справи? Слухай тут така справа. Ми з батьком порадилися і вирішили запитати тебе, чи не хочеш ти повернутися додому?

Я здивувався і на мить навіть дар мови втратив. Мати продовжила:

– Розумієш, сину, тут таке діло. Адже ми з татом уже не молоді, скоро 70 років нам. Тяжко нам без тебе. Приїхав би, пожив би з нами, допоміг. А якщо не хочеш приїжджати сам, то ми й до тебе не проти переїхати. Тут нам уже нема чого втрачати, та й за кордоном ми ніколи не були.

Якщо чесно, мені здалося, що мною намагаються маніпулювати. Мама точно знала, що я не приїду, бо просто не можу покинути рідних. Тому вона запропонувала два варіанти, щоб я обрав їхній переїзд. Але ж це абсурд!

Мої батьки непогано живуть: у них своя велика квартира та дача, тато водить машину. Щороку я допомагаю їм грошима, щоб вони поїхали влітку на море чи санаторій. Невже цього замало?

Якщо я скажу дружині, що батьки хочуть до нас переїхати або що мені потрібно навідатись до них, вона просто не зрозуміє мене. Та й не хочу я нікуди їхати! Мене ж потім назад не випустять.

Голандія стала моїм домом, тут ростуть мої діти та живе моя кохана дружина. Мені 43 роки, і я маю своє життя.

Усе це я спробував м’яко пояснити батькам. Запропонував додаткову фінансову допомогу. Мама почала плакати, назвала мене невдячним сином і кинула слухавку.

Дружині я вирішив нічого не говорити: нема чого зайвий раз її турбувати через мої родинні дрібниці. Після тієї розмови кілька днів ходив сам не свій. Розумію, що не зробив нічого поганого, але все одно почуваюся винним. Як позбутися цього відчуття? А може, треба таки поїхати додому?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.