Ще на самому прощанні з мамою я відчула з боку рідні криві погляди. Вже тоді я розуміла, що буде мені мороки. Але здаватися я не збиралася, і роздавати своє майно – тим більше. Першою взялась “допомагати” тітка Люся, яка все своє життя прожила в маленькому селі. Згодом до неї підключився і дядько Володя.
Уявіть мені, тридцять один рік, і в мене не одна окрема квартира, як у деяких моїх однолітків, а чотири. І це – у чудовому місті – Львів. Краще, звичайно, щоб не було такого напливу нерухомості, тому що кожна з квартир нагадувала про батьків, що недавно пішли, брата і бабусі.
Батьки розлучилися, але порізно їхнє життя якось не залагодилося, вони мені дуже добре допомогли стати на ноги, але самі пішли дуже рано в інший світ. Той “чорний” рік, коли я втратила всіх близьких родичів, досі згадую з тривогою. Рідню, що приїжджала на прощання з маленького села я знала погано, з багатьма навіть не була знайома, але чудово чула, як вони за моєю спиною шепотіли про квартири і про те, як я буду розпоряджатися ними, а деякі відверто обговорювали теми “Куди їй стільки?” і “Могла б і поділитися…”
Видно, не дочекавшись кроків з мого боку, незабаром мені почали дзвонити ті самі, що прагнуть щось та мати. Першою “прокинулася” двоюрідна тітка. Вона мені запропонувала зробити якусь хитромудру комбінацію з однією з моїх квартир, причому настільки хитромудру, що наприкінці розмови я вже не могла стежити за польотом її ріелторської думки.
Пообіцявши, що подумаю, але на це потрібен час, я відключила телефон. Тітка, мабуть, розраховувала на миттєвий результат, залишилася незадоволеною і почала мені телефонувати щодня, питаючи, що я вирішила. Мені це набридло, і я внесла тітчин номер у чорний список. Але “чорні” ріелтори не здаються! Тітка почала дзвонити мені з інших сім-карт, поки я не попросила дати мені спокій хоча б на рік, щоб прийти до тями.
Це подіяло. Можна було б заспокоїтись і озирнутися навколо себе, але після тітки з пропозиціями щодо обміну-куплі-продажу розпочав кампанію дядечко Володя.
Він не форсував події, розповідав мені, що як і чому запропонував свою допомогу і просто закидав мене варіантами.
З моєю сусідкою ми були в добрих відносинах. Якось вона забігла до мене на чай, і тут знову зателефонував дядько Володя. Я увімкнула гучний зв’язок, і сусідка чула весь наш діалог. Вона сиділа, витріщивши очі, а коли дядечко, нарешті закінчив розмову, дуже бурхливо відреагувала:
– Та він же чистої води пройдисвіт! Ти в сумах хоч орієнтуєшся трошки? Він хоче з тебе і відсоток отримати, і явно ціни принизити, щоб з клієнта щось здерти!
Я була здивована такою звісткою, подякувала сусідці, і буквально наступного дня почала докладно вникати в тонкощі квартирних питань. Дійсно, і комбінації тітки Люсі, і дядечкові варіанти були розраховані явно на їхню особисту кишеню, і при перших же телефонних розмовах з ними я відкрито про це сказала.
Рідня, звісно, засмутилася, і сказала, що хотіли мені допомогти з найкращих спонукань, “по-родинному”, це мене розвеселило, і я попросила їх не перейматися, впораюсь сама, не маленька.
У результаті я продала одну квартиру через солідну ріелторську агенцію, а дві інші, через це ж агентство, здала в оренду. Черговий дзвінок дядька Володі з проханням поселити свого сина, який збирається вступати до ВНЗ, звісно не досяг своєї мети. Я йому повідомила, що вільного житла немає і не передбачається, а синові порадила отримати місце у гуртожитку.
Поступово всі мої “доброзичливці” перетворилися на відвертих “бурчунів”, але договори, укладені з агентством, не давали їм можливості діяти чи якось втручатися у мої рішення щодо нерухомості.
Дуже шкода, що рідня цікавиться мною лише з корисливих цілей. Ну що ж, тепер я знаю, хто чим дихає.
Правильно я вчинила? Що скажете?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
