Ще нікого просто так не залишили у нашому селі лежати. І мене, як час прийде на той світ спровадять, а так, хоч гріх який спишеться, – говорила Ганна Пилипівна, віддаючи заплаканій незнайомці 30 тисяч. Усе, що відклала на кінець життя, – Тримай дитино, тут усе, що маю. Може яку хатину, чи хоч кут у кого на перший час з дітьми знайдеш. А я ще своїм знайомим скажу, то тобі ще принесуть, хто що зможе.
Незнайомка щиро подякувала і, ковтаючи сльози щастя, вийшла за ворота.
– Ти, Людо, не про блага земні думай, а про душу свою. Бач, які люди нещасні. Має дев’ять діток і хата геть згоріла. Як грошей не даси, то хоч одежину яку, чи крупи – що можеш. Ми, коли малими були, з евакуації вернулись, теж по людям ходили. І досі є у мене та хустинка, яку на мене жіночка одна добра тоді одягла. Досі за неї молюся.
Ганна Пилипівна обдзвонила мало не всіх своїх знайомих. Скоро до машини з жінкою черга вибудувалась.
Кожен ніс, що мав. Тут і курки квоктали, і одяг, і продукти. А Василева велосипеда дідового притягла. «На доню, най дітки катаються».
…Рік відтоді минув. Уже й донька Ганни Полипівни на маму за її учинок необачний сердитись перестала, як поїхали вони паломниками до монастиря.
І треба ж таке, автобус спинився коло якогось села і все – не їде. Став, як укопаний. Посиділи люди трохи, почекали евакуатора, а потім вирішили пошукати місцевий магазинчик. Їсти усім хотілось, та й вода скінчилась. Напевне, якби знали чим скінчиться, і не виходили б.
Ідуть жіночки незнайомим селом, дорогу розпитують. Село гарне, багате, задивились на щось, та видно, не туди звернули. Мусили заходити у найближчий двір і знов дороги до крамніці питати. Аж тут вражена Пилипівна побачила, що двері їм відчинила саме та жінка, якій усім селом тоді допомагали!
– Дочечко, – радісно вигукнула, – от бачиш, я ж права тоді була, а ти плакала! Диви, яка у тебе хата гарна, добрі люди помогли – і маєш тепер, де з дітьми жити.
Що тут почалося! Молода господиня почала гнати з двору непрошених гостей, які її упізнали. Говорила і бажала такого, що старі бабусі, які прожили довгого віку, такого від жінки почули уперше.
Далі йшли понурі, сумні, збентежені. Магазин усе ж знайшли і вже у продавця почали розпитувати, чому ж їх так негарно зустріли.
– То ви про Настю нашу? – махнула рукою продавщиця, – Ой, про неї недобра слава іде. Живуть із чоловіком, як вареники у маслі. Мають чотирьох дітей, але якщо сама ходить рознаряджена і з найновішим телефоном, то малі, прости Господи, у лахмітті і завше брудні і голодні. Та ви дім її бачили. Я тут вже десять років день у день стою, а й половини їхніх статків не маю. Кажуть, пооформлювала усі можливі допомоги, та ще по фондам і депутатам їздить, аби її “бідну” спонсорували. А ви якби бачили, як вона голосити уміє! Тільки починає про своє нелегке життя говорити, а сльози вже рікою. Ось, нещодавно якийсь благодійник їм буса презентував і путівки на відпочинок для всієї родини. Навіть сюжет по місцевому телебаченні про їхню родину зняли. Тьху, най її, гріха через таку-сяку набиратись.
До автобуса бабусі поверталися в геть зіпсованому настрої. На Ганну Пилипівну узагалі боляче дивитись було. Старенька, здається, ще більш зігнулась і все шепотіла:
– Скільки трудилась, скільки складала! Не дитині рідній – чужинці віддала. Ай-яй!
Уже у монастирі, плачучи, розповіла усе старенькому монаху.
– Прийми, Боже, за милостиню! – сказав той тихо. – Поставте свічечку за здоров’я тієї жінки і подякуйте Всевишнього, що узяв грошима.
Тиха з тих пір Ганна Пилипівна. Соромно їй перед родиною і людьми. У кожного стрічного вибачення просить. Хоч люди і забули уже той випадок, а бабці Ганні і досі прикро.
Автор – Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
