Ще у далекому 68-му році за чесну та сумлінну працю моя мама від хлібозаводу отримала квартиру на чотирьох: себе, тата, брата і мене, ордер був виписаний на маму. тато одразу ж сказав, що йому не потрібні кам’яні стіни, і поїхав жити до села у хату своїх бабусі й дідуся, де й жив до кінця свого життя.
Техпаспорт на квартиру було складено 1971 року, в ньому вказано єдиного власника житла — маму.
У 1995-му року мама приватизувала квартиру і стала її єдиною власницею, процедура засвідчена нотаріусом.
Тато і мій брат у цей час і тим більше після у цій квартирі не жили. У тому ж році мама написала заповіт, розділивши квартиру, яка належить їй на праві особистої власності, між своїм сином і онуками, моїми синами. У документі, засвідченому нотаріусом, було чітко написано, кому яка кімната належить.
Післянещасливого випадку, який сталося з мамою в селі, де жив батько, тато зателефонував брату з проханням забрати маму з села і відвезти до лікарні. Але він не поїхав за мамою і жодного разу не відвідав її, хоч вона ледве вижила. Поїхав за бабусею мій син, її онук.
Побачивши таке ставлення сина, мама в тій же нотаріальній конторі переписала заповіт, скасувавши попередній: цього разу вона вказала, що все майно, в тому числі квартира, дістануться мені і моїм дітям.
Всі наступні роки мама живе одна, під моєю постійною опікою, але з прописаними чоловіком та сином. Друзі та знайомі радили мамі розлучитися з батьком і виписати його та сина. Але вона відповіла:
– А що це дасть? І так сама, і потім буду одна!
Брат жив із мамою лише до армії, потім одружився і пішов до батьків дружини, але за 30 років так і не виписався із квартири. Усі ці роки мама оплачувала квартплату і за чоловіка, і за сина, робила ремонт з моєю допомогою. Мій брат зовсім не заходив, хоч жив за одну зупинку. У її радощах та негараздах завжди була тільки я та мої діти.
У квітні 2014 року мама покинула нас назавжди, але спочатку був непростий догляд. Майже 20 днів з ранку і до вечора я була з нею: обробляла, перевертала, годувала та намагалася всіма силами вихопити її у того світу. Але мамі ставало гірше, тоді я розшукала брата і попросила його сходити до мами, попросити вибачення за все, але він не зволив.
Маючи заповіт на всю квартиру, я вирушила до тієї ж нотаріальної контори. Нотаріус запитала: “Чи є ще спадкоємці?” Я відповіла, що маю брата. «Чи буде він претендувати на спадщину?» — Думаю, що не буде.
Я сказала нотаріусу, що він брав участь у приватизації, хоча не розумію, для чого я це зробила, адже я мала маминий заповіт. Якщо бути чесною перед собою, то думала, і навіть була певна, що брат відмовиться від квартири: 20 років він не з’являвся у мами, не допомагав їй. Щоб не бути «жадіною», я збиралася виплатити йому його частку щодо приватизації і мирно розійтися, залишившись рідною.
Словом, я зібрала всі довідки, вказані мені нотаріусом, і дзвоню їй, щоб заздалегідь записатися та встигнути знайти брата. А нотаріус мені відповідає: “Шукати його не треба, він уже прийшов і подав заяву”. Я була здивована: не знати про маму та її численні проблеми нічого довгі роки, зовсім не допомогти і раптом претендувати на квартиру! Адже вся його поведінка говорила про те, що йому нічого не треба від своєї сім’ї — він жив без нас і нічого не хотів знати.
Покладені за законом шість місяців йшли своєю чергою. Нотаріус розраховує по квартирі незрозумілі нам, але зрозумілі їй, частки. Коли намагаєшся уточнити, що це і звідки, зрозуміти неможливо. Не розумію нотаріуса в його висновках: вона пояснює, що брату за законом належить 1/4 частина. Пояснює так: від маминої + татової частки ¼ буде належати йому. Брат погоджується, ні від чого не відмовляючись, а я не розумію: а що ж заповіт?
Під час коротких зустрічей з братом Сергієм розмовляю з ним про його «турботи» про батьків, що він не заслуговує на ці частки за заповітом і що влітку він погоджувався на свої 18,6% (частка в приватизації). На що він мені відповідає: “Я ж не знав, що нотаріус мені відразу стільки дасть!” До речі, виписався брат від мами лише 2005 року, коли збудував особисто собі простору квартиру.
На момент, коли не стало тата, в квартирі були прописані тільки мама та тато, отже, його частка мала перейти до мами. Спочатку протягом шести місяців цей факт підтверджувала і сама нотаріус і пояснювала, що після закінчення цього терміну вже нічого змінити не можна.
Ми йшли до нотаріальної контори вже після закінчення терміну. Там раптом, через 9 років, виплив батьковий заповіт на будиночок у селі. У цьому «сільському» заповіті ½ будиночка він ділив між мною та братом, і у 2006 році в нотаріальній конторі столиці ми й оформили свої свідчення: кожному по ½ від ½.
Але й знову ж таки те, що було написано у заповіті, не було пріоритетним для нотаріуса: вона запрошувала навіть його 80-річну дружину, де розповідала, що згідно із законом і вона має частку в цьому заповіті, хоч чоловіком і не вписана. Але мама відмовилася від цієї частки. По суті, наші батьки ділили те, що кожному належало по праву: тато — будиночок, мама — квартиру.
А тепер парадокс: нотаріус вирішує — раз ½ сільського будиночка ділилася між мною та братом, то й частка батька у міській квартирі має ділитися так само, незважаючи на те, що його не стало у 2005 році.
Після отримання документів Сергій поспішив до розрахункового центру і швидше зареєстрував право на площу, а за вересень 2015 року відмовився сплачуват свої відсотки, змушуючи мене тим самим продавати квартиру. Але я не хочу цього робити – це моя пам’ять про маму, яку хочу зберегти.
От і виходить, що заповіт, який ми засвідчуємо та платимо за це чималі гроші, – ніщо! То, може, не варто їх писати? Адже людина хоче, щоб її воля була виконана. А виходить все навпаки: те, що читається оком у заповітах, — все вірно й правильно, а що між рядками — не розписується. Чи потрібні такі заповіти? Чи треба жити лише за законами, а волю того, хто писав заповіт, не враховувати? Як правильно?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
