fbpx
життєві історії
Ще з дитинства Людмила мріяла стати вчителькою і в її картині світу учитель мав бути добрим, лагідним, чуйним… Точнісінько, як мама. Ось тільки Людині мрії розбилися об сувору прозу реальності вже в другому класі, коли до них прийшла нова учителька. І, скажімо так, погляд цей був досить специфічним. Вона так любила вичитувати дітей прилюдно, просто хлібом не годуй, дай повичитувати. – Мама не змогла, тому що повернулася додому після роботи втомленою. Ось тоді-но всі і засміялися

Ще з дитинства Людмила мріяла стати вчителькою і в її картині світу учитель мав бути добрим, лагідним, чуйним… Точнісінько, як мама.

Ось тільки Людині мрії розбилися об сувору прозу реальності вже в другому класі, коли до них прийшла нова учителька. Це була досить-таки доросла жінка з уже сформованим на той момент поглядом на виховання і освіту.

І, скажімо так, погляд цей був досить специфічним. Вона так любила вичитувати дітей прилюдно, просто хлібом не годуй, дай повичитувати. Наприклад, якщо батько чи мама не змогли прийти на збори, вона могла викликати дитину до дошки і при всіх почати допит, де і чим займалися батьки і чому не вважали за потрібне з’явитися на батьківські збори.

Людмила досі пам’ятає, як одного разу біля дошки так стояти довелось і їй… Червона ніби помідор, а 28 пар очей однокласників дивилися на неї і сміялися, а все тому, що на запитання вчительки Тамари Леонідівни «Чому з дорослих ніхто не прийшов на збори?», вона вирішила відповісти чесно – «Мама не змогла, тому що повернулася додому після роботи втомленою, вона прилягла і заснула», а вчителька на це підкреслено і навіть кілька гордовито зіронізувала: «Спляча красуня, значить, твоя мама?!».

Ось тоді-но всі і засміялися. А Люда… Люда саме в той самий момент, ще будучи маленькою дівчинкою, зробила для себе висновок, що правда нікому не потрібна і за неї можуть покарати.

Минали роки. Людмила вже виросла, а поняття, закладене їй в дитинстві, міцно засіло в її картині світу і зрослося з реальністю так, що себе справжню вона вже не пам’ятала. Насправді вона могла б так все життя прожити, жодного разу не засумнівавшись в істинності свого бачення життя, якби не одне але…

У той рік Людмилі, як вчительці початкових класів, передали на навчання кілька дітей з дитячого центру.

У такому центрі живуть дітки, які з тих чи інших причин залишилися без батьків, наприклад, вони вели неблагонадійний спосіб життя і тепер очікують судового рішення, згідно з яким дитину потім або визначають в дитячий будинок, або повертають в сім’ю.

До слова сказати, не завжди туди потрапляють тільки такі діти, іноді там можуть тимчасово перебувати і ті діти, які взагалі залишилися без батьків. Саме така дівчинка Зіна і прийшла в Людмилин клас.

Був урок малювання, і Людмила дала учням завдання намалювати осінь. Діти з радістю взялися за малюнок і на півгодини в класі запанувала особлива осіння атмосфера. Коли урок закінчився, все підходили до Люди, щоб отримати хорошу оцінку.

Зіна стояла біля парти і дбайливо дмухала губками на аркуш. Люда покликала дівчинку до себе, і на її малюнку несподівано для себе побачила зовсім не осінь, а дві обведені ручкою дитячі долоньки, розфарбовані в теплі сонячні кольори.

– Що це за листочки, розкажи-но, Зіночко? – поцікавилася Людмила.

– Це не листочки, це мамині руки, – серйозно, але тихо зітхнула дівчинка, серйозно поглянувши на малюнок.

Серце Люди раптом шалено закалатало, їй передалося щось цінне з цих слів…

– А які вони, розкажи? – раптом, несподівано для себе, запитала вона.

На обличчі дівчинки з’явилася ледь помітна посмішка, вії боязко лягли на порожевілі щічки.

– Вони теплі і ласкаві, мама гладила мене такими по волоссю, – пожвавилася дівчинка.

Люда ледь не заплакала, відчувши на собі всю ніжність, яку Зіна вклала в ці слова. Цей малюнок був зовсім не про осінь, і будь Людмила іншою, вона могла б вказати на це.

Але раптом вона згадала себе… Ту саму маленьку дівчинку біля дошки, яка хотіла всього лише сказати правду і як її «вдарили по руках»… Її доросле серце наповнилося ніжністю. Вона ласкаво погладила Зіну по голівці і подякувала за те, що та поділилася з нею найпотаємнішим.

Двері зачинилися, в класі запанувала тиша, а в душі Людмили в цей момент сталося щось особливе … Щось, що дозволило їй згадати себе справжню. Саме СЕБЕ.

Ось так, друзі. У дітей свій світ, і часом він дуже казковий, але водночас крихкий. Тож чи варто в нього втручатися, не спитавшись, і нав’язувати їм свою картину світу? Хто сказав, що вона принесе йому благо?

Зате нам, дорослим, навіть вчителям, варто багато в чому повчитися у дітей…

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page